Олмейрова примха. Джозеф Конрад
Читать онлайн книгу.
передмові до «Розповідей про неспокій» автор напрямки звертався до своїх читачів, щоб наголосити на своєму розумінні завдань літератури – «об’єднати людей на основі їхнього усвідомлення спільної долі». Демаскуючи в «Аванпості прогресу» людські вади, автор не провадить демаркаційних ліній між расами та культурами, адже Мако-ла – такий самий расист і цинічний маніпулятор іншими, як і його зайди білі господарі. Безжальна бездушність боротьби в колоніальному просторі як за торгову вигоду, так і за виживання, не зустрічає морального спротиву ні з боку Маколи, ані бельгійців, а регулятори соціальної відповідальності перед законом не спрацьовують в умовах відтвореного Конрадом протистояння цивілізаційних моделей. Згодом Конрад ускладнюватиме в творах колоніальної тематики і психологічні характеристики учасників конфлікту, і форми авторського діалогу з читачем. Однак і в ранній прозі ми відчитуємо ті етичні й мистецькі пріоритети, які автор задекларував у передмові до роману «Негр з “Нарциса”», своєрідному творчому маніфесті письменника: «мистецтво <> це звернення однієї особистості до нескінченності досвіду інших заради того, щоб наділити відтворені події моральним почуттям і так передати емоційну атмосферу часу й місця».
Повість Дж. Конрада «Кінець неволі» (1902) знайомить читачів з особливим первнем його прози, який умовно можна назвати «епосом капітанів». У більшості текстів, пов’язаних зі змалюванням морських подорожей, Конрад розвивав мотив «морського братерства». За влучним спостереженням польського письменника Стефана Жеромського, «розкидане по всіх морях земної кулі морське товариство, по суті було вітчизною Джозефа Конрада». Тож він характеризує ту спільноту, яка справила формуючий вплив на його власну свідомість, зусібіч, і постійно шукає в ній риси того стоїчного морального кодексу, який обстоював. Автор прагне максимальної об’єктивності, тому він чесний з читачем, коли зриває маски з тих, хто лише прикидається належним до тієї спільноти. У більшості текстів цього плану саме капітани перебирають на себе основну увагу автора та читачів – чи вони свідки та наратори, як Марлоу, чи суб’єкти гострих конфліктів, як Мак-Вір у «Тайфуні» та Еллістоун у «Негрі з “Нарциса”», чи персонажі, що опиняються у складній системі професійних і особистісних колізій, як капітан Уолей з «Кінця неволі».
Автор уводить читача в історію Уоллея, коли він перебуває в злагоді зі світом і з самим собою. Навряд чи його можна вважати щасливим, адже кохана дружина померла, єдина дочка Айві виросла, одружилася й живе далеко від нього, в Австралії. Однак Уоллей ще повний сил, має підстави питатися своїм минулим мореплавця (на його честь названо острів та морську протоку в Південних морях), і вправна команда на його власному судні «Красуня» працює, як злагоджений механізм, як годинник, за яким Уоллей постійно звіряє ритм свого життя. Капітан ніколи не займався комерцією, його судно каботажне, тільки перевозить вантажі