Дванадцять обручів. Юрій Андрухович
Читать онлайн книгу.
для гадюк, що вперше виповзають на шпали 7 квітня вдень, а потім живуть між ними до глибокої осені. Карл-Йозеф нічого не знає про цей зміїний звичай, тому зараз він ризикує, ступивши на ті самі шпали й нічого не бачачи під ногами. Проте цього разу йому проститься як іноземному гостеві, тож він без ушкоджень пройде над невидимими плазунами, випадково ставлячи ступні саме куди слід й особливо не прислухаючись до невдоволеного сичання знизу.
Цей залізничний рудимент, як і все інше в лісі, тепер належить Варцабичеві, але ніхто не скаже, навіщо він йому. Може, просто так?
Колія закінчиться, врізавшись у кам’янистий насип, тож Цумбрунненові доведеться якийсь час продиратися крізь ліщинові зарості, знову шукаючи легковажно полишену лісову дорогу. Якщо б він її знайшов, то вийшов би нею просто на річкову луку, вже цілком придатну для випасу, тобто молоду й зелену, але ще з глибокими слідами недавньої повені, всю в болотяних пастках і з глиною, що чвакає під його добротними грубезними черевиками.
Саме за ними, за цими саламандрівськими черевиками, а ще за особливою незґрабною нетутешністю вони і впізнають його – троє або четверо підлітків у продертих на ліктях старих светрах, фланелевих просторих штанах, заправлених у гумаки по коліна, замурзані і крикливі, вони перетнуть йому шлях, вибігши зі своєї курної халабуди трохи вище над Річкою, вони почнуть з усіх боків до нього чіплятися, далекі діти покараних брахманів з індійськими кульчиками у вухах і в носах, вони благатимуть усіма мовами цього краю (gimme, gimme some money, sir, gimme some candy, some cigarette, gimme your palm, your soul,your body! [2]) – ну, о’кей, о’кей – не англійською, тут я загнув, але всіма іншими мовами, тобто багатьма словами багатьох мов із санскритом включно. Вони супроводжуватимуть його аж до моста, бо він таки рушить до моста (це там, де закінчується лісова дорога), і він подумає, що за віком вони можуть бути його дітьми, але все одно не дасть їм ані ескудо, тільки п’ять гривень насамкінець.
Коли ж він ступить на міст, вони без жодного зайвого кроку відстануть – адже туди, за міст, їм уже не можна, там заборонений світ – шосейна, вся у вибоїнах, дорога, потойбіч якої провалля, що влітку буйно поростає лопухами, а на дні провалля – десятки старих розбитих автомобілів – це така автомобільна яма, останній світ, десятки кузовів, кабін, іржавих «ролс-ройсів», «мерседесів» та «фольксваґенів», не кажучи про «лади» і «шкоди», і все це теж його, Варцабича, хоч ніхто не знає, навіщо його люди звозять сюди весь цей брухт. Отже, провалля, а відтак, приблизно навпроти моста, від шосейки відгалужується ще одна дорога, точніше шлях, чи навіть Шлях, тобто якась лісорубська стежка, вона петлятиме обіч Потоку вгору за його течією, здіймаючися вище й вище, але нею йти не треба, не треба, не треба, бо там – кінець кінців, 13-й кілометр, глухий кут з останньою на світі кнайпою для тих-таки лісорубів чи сновид.
Отже, підлітки відстають і лишаються на своїй зеленій заплавній смузі. Їм не можна на той бік Річки, але й до лісу їм теж не можна. І так вони тут існують, поміж двома
Дай мені, дай мені якісь гроші, сер, дай якусь цукерку, якусь сигарету, дай мені твою долоню, твою душу, твоє тіло! (