Отже, коментарі:

      Колонка I, рядок 2 arm («рука») має тут також значення: «bedauernswert» («бідолашний»), але без особливого емоційного наголосу, симпатичного співчуття, що його Карл відчуває до своїх батьків, можливо, uboží,[8] I 9 «вітри» трохи розкішніші, але, ймовірно, тут немає виходу; I 17 z dobré nálady a ponevad byl silný chlapec[9] геть викреслено.

      Ні, листа пошлю краще сьогодні, а завтра відправлю Вам свої зауваження, до речі, їх дуже небагато, на більшості сторінок їх узагалі нема, наче сама собою зрозуміла правдивість переказу знову і знову – коли я змічаю, що це зовсім не само собою зрозуміло, – дивує мене, майже жодної похибки, та й те через дрібниці, завжди міцне і рішуче розуміння. Я ось тільки не знаю, чи не поремствують на Вас чехи за цю вірність, яка мені в перекладі особливо мила (зовсім не в ім’я розповіді, але в ім’я мене самого); моє чеське відчуття мови, а воно у мене теж є, повністю задоволене, але вкрай упереджене. Принаймні, якщо хтось Вам це закине, постарайтеся врівноважити образу моєю вдячністю.

      (Меран, травень 1920 р.)

      Дорога пані Мілено,

      (так, звернення це вже набридло, але в нашому ненадійному світі воно – один із тих поручнів, за які можуть вхопитися хворі, і якщо хапатися за поручень набридло, – це все одно ще не ознака одужання) я ніколи не жив серед німецького народу, німецька мова мені рідна по матері і тому для мене природна, проте чеська мені куди миліша, тим-то Ваш лист ніби розриває туманні завіси, я бачу Вас ясніше, рухи тіла, рук, такі швидкі, такі рішучі, це майже зустріч, – правда, коли я потім хочу звести очі, щоб побачити Ваше обличчя, то лист мій – оце пригода! – спалахує полум’ям, і я нічого не бачу, тільки полум’я.

      Так можна спокуситися й повірити в виведений Вами закон Вашого існування. Те, що Ви не хочете, щоб Вас шкодували через цей, нібито навислий над Вами закон, цілком зрозуміло, бо незнання закону є не що інше, як високодумство і пересада (ja jsem ten který platí[10]); правда, приклади прояву цього закону, Вами наведені, обговоренню не підлягають, тут залишається тільки мовчки поцілувати Вам руку. Що ж до мене, я, звичайно, вірю у цей Ваш закон, я не вірю тільки, що він так уже й неприховано жорстоко і навіки поклав свій знак на Ваше життя; хоч він і одкровення, але одкровення в дорозі, а шлях нескінченний.

      Однак незалежно від цього для людського земного обмеженого розуму жахливо уявляти Вас у тій розпеченій печі, в якій Ви живете. Я спробую говорити тільки про себе. Якщо розглядати все як якусь натяму шкільного завдання, то у Вас щодо мене були три можливості. Ви могли б, наприклад, нічого не розповідати мені про себе, але тоді ви позбавили б мене щастя знати Вас і – що ще важливіше – щастя перевіряти на цьому себе саму. Тож Вам не можна було критися переді мною. Ви могли б, далі, про щось промовчати, багато прикрасити – і тепер