Сон тіні. Наталена Королева
Читать онлайн книгу.
належав Ізіній небіжці-матері. І скільки в Ізі цесарок, хто їй подарував таке гарне намисто, і як їй приходиться філософ Стробус.
– Мав, кажеш, стоїчну школу в Цезареї? А тепер має її в Александрії?
– Але ні, тут він помагає купувати нерухомості. Це дуже добрий і мудрий чоловік.
Розмову перервали діти: неначе хтось сипнув їх повною жменею на подвір’я. Той мав у руці кошик, інший – торбинку через плече, дехто в листку пальми приніс із собою вогку глину. Це були учні Геленіон, її «школа моделювання». Вони приходили до малярки здебільшого у святочні та вільні для малярки дні. Малеча привітала вчительку і юрбою кинулась до Ізі.
– Ось тобі жучок, на пришпильку, – подав їй висушену зелену «оленку» малий пузанчик.
– А від мене лотос! Дивись, який синій! – наввипередки гукала кучерява дівчинка. По її червоному, як півонія, личку збігав цівочками піт.
– Дивись, як по мені тече сонечко, – показувала вона пальчиком на свої щічки.
– Я сьогодні не приніс нічого, але як впіймаю, принесу тобі живого ібіса, – обіцяв інший малий хлопчик із ластовинням. І, пхнувши спітнілу дівчинку, діловито додав: – Ізі, візьми мене на ручки!
– І мене!
– І мене! – тиснулись інші.
– Та за вами й цесарок не чути! – сміялась Фаніон, до якої також липла дітвора.
– А йдіть лишень до мене, дістанете пундичка по шматочку, – покликав Діомед.
– Ні, ні! – запротестувала Ізі. – Сьогодні я частую всіх!
Діомедів кошик спорожнів.
– Спасибі тобі, меркаторе, – подякувала Гелене, складаючи свій ескіз та інструменти. – Діти, за мною!
– Але ж гарно! Дуже гарно! – похвалив шкіц продавець.
– Так ти звешся Гелене. Грекиня з Коринта? Хто знає? Може, колись Діомед розбагатіє, тоді замовить тобі свій портрет.
З озера нараз кинувся на місто божевільний вітер. Ворота голосно хряпнули й тремтіли, немов з ляку. Дрібний пісок, неначе його хтось злісно жбурнув з велетенської жмені, впав на стіни. Дерева й кущі в садочку схилились аж до землі перед невидимою, грізною силою.
Всі глянули на озеро: з-за нього, з південного заходу, швидко сунув темно-жовтий мур. То здіймався пісок з Лівійської пустині.
Але вгорі ще було ясне блакитне небо. Тільки з-поза піщаної стіни підводились купами білі кучеряві хмари.
Цесарки зникли з двору.
За мить набіг новий подув із пустині. Теплий і гострий, він викинув із якихсь таємних схованок цілі табуни різних птахів, що прудко летіли, перевертаючись у повітрі, як шматки паперу. Розпечена земля, повна жаху, але й жаги та надії, принишкла. Здавалось, вона спинала до неба висохлі, кощаві руки.
З-за озера озвалась могутня, але ще далека відповідь:
– Іду-у-у!.. Не забар-р-р-юся!
Від того голосу озеро враз потемніло й вигнуло, мов наїжену з переляку, спину. По сугорбистій поверхні Мареотісу із свистінням і зойком втікали щосили один поперед одного тисячі білих зайчиків шуму й піни. До них припадали буревісники.
В дворище прожогом ускочив Стробус.
– Хутчій!