Кінець неволі. Джозеф Конрад
Читать онлайн книгу.
слід би тепер і відпочити.
– Декому з нас найкраще було б умерти за веслом, – зауважив недбало капітан Уоллей.
– Годі вам! Невже вас не втомила уся ця пантоміма? – пробурмотів той сердито.
– А вас?
Капітан Еліот утомився. Хай йому лихо, так натомився! Він чіплявся за свою посаду, щоб вислужити собі найвищу пенсію, і потім податись до рідного краю. Та й так доведеться бідувати, бо пенсія все ж невелика, але тільки вона і врятує його від божого дому. Та ще родина. Три дочки, як відомо Уоллею. Він натякнув «старому Гаррі», що ці троє дівчат були йому за джерело найбільших турбот і душевної муки. Задосить, щоб збити людину з розуму.
– Чому? Що вони тепер роблять? – спитав капітан Уоллей, посміхнувшись неуважно.
– Що роблять?! Нічого не роблять! Отак-таки нічогісінько. Лавн-теніс та дурні романи з рання до смер- кання…
Коли б хоч одна з них була хлопчиком. Та ні – всі троє – дівчата! І, як на лихо, в усьому світі немов не лишилося жодного пристойного юнака. Роздивляючись на всі боки у своєму клубі, він бачить лиш набрід самовдоволених фертів, надто егоїстичних, щоб запалитись бажанням зробити щасливою жінку. Останні злидні чекають його, якщо йому доведеться годувати цю галайстру. Він живе надією поставити собі хатину в провінції… у Серреї, приміром… і там дотягати віку, але боїться, що ця надія нездійсненна… На цьому він з таким патетично-заклопотаним виглядом закотив догори свої витріщені очі, що капітан Уоллей, погамувавши болісне бажання засміятися, спочутливо кивнув до нього головою.
– Ви самі повинні це знати, Гаррі. З дівчатами до біса турбот та клопоту.
– Це так. Але моя поводиться добре, – промовив капітан Уоллей, дивлячись у глиб алеї.
Начальникові порту було приємно це чути. Надзвичайно приємно. Він добре її пам’ятає. Гарненька була дівчинка.
Капітан Уоллей, спокійно простуючи, мов крізь сон, потвердив:
– Була гарненька.
У процесії екіпажів починався нелад.
Один по одному вони покидали валку і роз’їздились. Коні бігли вклус, ужвавлюючи широку дорогу безладним рухом. Але незабаром велична самотність знов опанувала простору алею. Конюший, убраний у біле, стояв на завороті алеї коло бірманського поні, запряженого в полаковану бідку. І кінь і повозка справляли враження дитячої іграшки, забутої під знесеним геть у небо верховіттям. Капітан Еліот почвалав перевальцем до бідки і вже був налагодився лізти на неї, але спинився. Поклавши руку на голоблю, він ізнов перевів розмову з пенсії, з своїх дочок та злиднів на другу свою улюблену тему, – заговорив про морське урядництво, про людей і судна порту.
Він знову почав наводити приклади, чого вимагають від нього. У нерухомому повітрі його грубий голос навівав дрімоту, мов настирливе дзижчання велетенського джмеля. Капітан Уоллей не розумів, яка сила чи яка слабість перешкоджала йому побажати на добраніч і відійти. Чи це він так зморився, що не спроможен ні на найменше