Кращий вік для смерті. Ян Валетов
Читать онлайн книгу.
від смерті. Не ховайся за спиною герли! Будь хоч трохи челом, гівнюче…
– Але в книжках…
– Що корисного можна знайти в книжках? Там написано, як полювати? Як вижити взимку, коли звір відходить? Книжки – сміття, як і ти.
Книжник пройшов повз Білку, подумав і обернувся, щоб подивитися їй в очі.
Тепер він стояв на лінії вогню, прикриваючи своїм тілом усю трійцю.
– Ти мене пам’ятаєш? – запитав він.
Обличчя в Білки було худе, вилицювате, сірі очі дивилися колюче, недоброзичливо. Вона вся видавалася сплетеною із джгутів: передпліччя, шия – суцільні м’язи, ні краплі жиру, нічого зайвого. Навіть густе рудувато-попелясте волосся, яке Книжник чомусь пам’ятав найкраще, було грубо відкраяне ножем і перетворене в нерівну подобу «каре».
– Пам’ятаю, – сказала вона сухо. – Ти – Тім.
– А я думав, ти мене не впізнала…
Книжник повернувся і пішов до вождів шкутильгаючи.
Білка спостерігала, як Свин відважив Книжнику ляпаса, але не на повну силу, а так – полякати. Книжник навіть не став закриватися, похитнувся від удару і попрямував далі, приречено схиливши голову.
Облом відступав обережно, спиною вперед, ні на секунду не випускаючи Білку з поля зору. Перед тим як сховатися в кущах, він посварився на неї пальцем і швидко прошмигнув у хащі.
Коли постать Облома зникла, Білка сховала пістолет у поясну кобуру і перехопила ніж зручніше. Рудий звір знову вислизнув із каптура і спритно сів дівчині на плече.
– Додому хочеш? – запитала вона, нахиляючись над розпоротим черевом діра. – Зажди, скоро підемо…
Лезо ковзнуло по шкурі, і плоть розійшлася під напором сталі.
Одним порухом Білка підняла печінку, що з’явилася в розрізі, спритно вирізала шматок, що сочився гарячою кров’ю, і викинула його назовні. Гладкий, покритий щільною плівкою смаколик упав у траву.
Тепер треба було вирізати зі спини діра баликову частину, її можна зав’ялити або закоптити на зиму. Руки дівчини були закривавлені, руків’я обробного ножа ковзало. Білка видерла з-під ніг пучок трави і протерла долоні, а потім і ніж.
Очі її натрапили на якийсь довгастий предмет, що лежав поруч із тушею. Це була дерев’яна паличка з чорним осердям.
Білка із зусиллями згадала назву палички – олівець.
Олівець – це те, чим пишуть букви. Або малюють. Літер Білка не знала, малювати не вміла. А може, і вміла, але змалку не пробувала це робити.
Олівець міг належати тільки одному челу – Книжнику. Тіму. Щуплявому сором’язливому хлопчакові, який тоді, кілька років тому, не міг захистити ні себе, ні інших. Він так і залишився щуплявим і беззахисним. Зайвий клопіт.
Білка хмикнула і поклала олівець до кишені.
Управлятися ножем простіше і звичніше.
Навіщо потрібен олівець? Хіба ним можна вирізати м’ясо з туші?
Лезо з хрускотом пройшлося вздовж хребта діра.
Книжник сподівався, що й цього разу все обійдеться.
Насправді він розумів, що після сутички в лісі, після того,