Серця трьох. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
й кроку не можна ступити, аби їй не тицьнули пістолетом в обличчя. І всі кричать: «Забирайся геть, pronto!»
– Ніхто вас не запрошував сюди, – заперечив незнайомець. – Ви з’явилися без дозволу. Забирайтеся з мого острова. Даю півхвилини.
– Чи знаєте, голубе, я починаю злитися, – щиросердно зізнався Френк, скоса позираючи на найближчу пальму й міркуючи, яка відстань до неї. – Усі, кого я тут зустрічав, якісь шалені й до того ж нечеми: проганяють людину без будь-якого сорому. Зрештою, у мене теж настрій зіпсувався. А ось щодо того, ніби цей острів ваш, то ці слова ще не є доказом…
І, не докінчивши фрази, Френк швидко стрибнув під прикриття пальми. Щойно він сховався за дерево, як у його стовбур влучила куля.
– Ах так! – крикнув він і всадив кулю в стовбур пальми, за якою зник незнайомець.
Кілька хвилин тривала перестрілка: супротивники то стріляли один в одного, то вичікували, ретельно рахуючи постріли. Нарешті Френк випустив восьму, й останню, кулю і раптом без особливого задоволення згадав, що нарахував усього сім пострілів від незнайомця. Тоді він обережно висунув свій корковий шолом із-за пальми – у шолом негайно влучила куля.
– Якої системи у вас револьвер? – холодно-ввічливим тоном поцікавився він.
– Кольт, – почулася відповідь.
Френк сміливо вийшов зі свого укриття.
– У такому разі ви вичерпали весь свій запас. Я лічив постріли. Вісім. Тепер ми можемо поговорити.
Незнайомець теж вийшов з-за дерева. І Френк замилувався його стрункою постаттю, яку не міг спотворити навіть костюм, що складався з брудних парусинових штанів, тільника і сомбреро з обвислими крисами. Ба більше: Френку здалося, що він уже десь бачив цю людину, хоча йому й на думку не спало, що він дивиться на власну копію.
– Поговорити! – фиркнув незнайомець і, відкинувши револьвер, вихопив ножа. – Ось відріжу тобі вуха, а потім, може, і скальп здеру.
– Чи ба! Які милі й добрі звірі водяться в тутешніх лісах, – у тон йому заговорив Френк, відчуваючи, як у ньому наростають гнів і обурення. Він теж вихопив свій мисливський ніж, зовсім ще новенький і блискучий. – Краще поборімося без усілякої різанини, як у дешевому кримінальному романі.
– Мені потрібні твої вуха, – люб’язно заперечив незнайомець, повільно атакуючи Френка.
– Гаразд. Хто перший буде покладений на обидві лопатки, той і віддасть свої вуха переможцю.
– Згодний! – молодик у парусинових штанях заховав ножа.
– Шкода, що тут немає кіноапарата, щоб зняти цю сцену, – посміхнувся Френк, і собі ховаючи ножа. – Я лютий, як сто чортів! Як найлютіший індіанець! Бережися! Я тебе будь-що покладу на лопатки!
Сказано – зроблено, але блискавичний натиск Френка привів до найганебніших результатів: незнайомець, на перший погляд, здавалося б, здатний витримати будь-який натиск, як тільки вони зійшлися, впав на спину. Це була хитрість: піднявши ногу, він штовхнув Френка в живіт, та так, що той, перекинувшись у повітрі, перелетів через нього.
Від