Серця трьох. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
й викрадемо Генрі, якщо ваша згода. І ми не доручатимемо це бандитам, за якими плаче шибениця, та всяким обшарпанцям з узбережжя. Нас шестеро. Якщо ми самотужки не впораємося із цією справою, то тут уже нічого не вдієш.
– Але біля в’язниці завжди вештається з десяток вартових, – заперечив молодший брат Леонсії, вісімнадцятирічний Рікардо.
Леонсія, котра знову було збадьорилася, докірливо глянула на нього, але Френк підтримав юнака.
– Правильно сказано! – погодився він. – Ми усунемо вартових.
– А стіни завтовшки в п’ять футів? – нагадав Мартінес Солано, один із близнюків.
– Ми пройдемо крізь них, – відповів Френк.
– Але як? – вигукнула Леонсія.
– Зараз я скажу. Сеньйоре Солано, у вас багато верхових коней? Чудово! А ви, Алесандро, часом, не могли б дістати кілька динамітних патронів десь на плантації? Чудово! Чудово! Ну а ви, Леонсіє, як господиня гасієнди, повинні, звичайно, знати, чи є у вас у коморі достатній запас віскі «Три зірочки».
– Так, змова наша розгортається, – розсміявся він, одержавши від Леонсії позитивну відповідь. – Тепер ми маємо всі атрибути для пригодницького роману в дусі Райдера Хаггарда або Рекса Біча. Тож слухайте… А втім, зачекайте. Я спочатку хочу поговорити з вами, Леонсіє, про деякі подробиці цієї вистави…
Розділ V
Було вже за полудень. Генрі стояв біля заґратованого вікна своєї камери, дивився на вулицю й чекав, коли ж нарешті з лагуни Чірікві повіє вітерець і хоч трохи освіжить розпечене повітря. Вулиця була курна й забруднена, тому що з часу заснування міста, кілька століть, ніхто, крім бродячих псів й огидних мишоїдів, що навіть і тепер ширяли над вулицею й стрибали по смітті, не очищав її. Низькі, вибілені вапном будинки з каменю чи обпаленої глини перетворювали цю вулицю на справжнє пекло.
Від сонячних променів і куряви в Генрі заболіли очі, і він уже збирався відійти від віконця, як раптом побачив, що купка обшарпанців, що дрімали біля дверей будинку навпроти, стрепенулися і з цікавістю почали вдивлятися кудись уздовж вулиці. Генрі не міг бачити, але чув гуркіт коліс, що швидко наближалися. Незабаром з’явився невеликий старий фургон і кінь, що закусив вудила. Сивобородий і сивоголовий дідок, що сидів на передку, даремно силкувався спинити його.
Посміхнувшись, Генрі здивувався міцності старого фургона, якого підкидало на глибоких вибоїнах. Покошені колеса ледве трималися на осях й оберталися невлад. Та коли фургон ще якось тримався, то як не рвалася стара збруя – це вже, на думку Генрі, було просто дивом. Порівнявшись із вікном, біля якого стояв Генрі, дідок зробив ще одне неймовірне зусилля спинити коня: він, підвівшись на козлах, натягнув віжки. Одна з них виявилася гнилою й відразу увірвалася. Візник упав на сидіння, віжка, що залишилася в його руках, натягнулася, і кінь, підкоряючись їй, круто повернув праворуч. Що сталося потім: чи зламалося колесо, чи, спочатку відскочило, а вже потім зламалося – Генрі не зрозумів. Одне було очевидно – фургон