Місячна долина. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
на витривалість. Але тут перед нею стояла пара гарячих, неспокійних коней – вони, басуючи, мотали гривами, а їхня блискуча булано-золотиста шерсть свідчила про те, що за все своє славне молоде життя їх ще й разу не здавалося у винайм. Упряж на них була тендітна й легка, дишель неймовірно тоненький. А Біллі здавався невіддільною частиною і владарем цих коней і цього вузенького повозу на великих жовтих колесах з гумовими шинами. Як відмінний від інших був цей екіпаж, так і сам Біллі був відмінний від парубків, що возили її на прогулянку в незграбних колясках, запряжених захарчованими шкапами. Він тримав віжки в одній руці, але здержував гарячих молодих коней більше своїм низьким, тихим і спокійним голосом, у якому відчувалася міць і сила волі.
Треба було поспішати. Пильним жіночим оком Сексон одразу помітила юрбу цікавих дітей; голови дорослих теж здивовано визирали з-за фіранок. Вільною рукою Біллі відкинув полотняну запону й допоміг їй сісти обіч себе. Дуже зручне було те пружне сидіння, приємно було відкинутись на високу спинку, оббиту м’якою коричневою шкірою, але ще приємніше було відчувати близькість цього спокійного, певного у своїй силі юнака.
– Як вони вам подобаються? – спитав Біллі, беручи віжки в обидві руки й пускаючи коней, що рвучко ринули вперед. Сексон ще ніколи не бачила таких вправних коней. – Вони, знаєте, хазяйські. Таких коней не наймеш. Він дає їх мені часом, щоб не застоювалися. Якщо їх не привчати до регулярних виїздів, то потім сам будеш не радий. Гляньте на Короля – як виграє! Хіба не розкіш, га? Ач, яка краса! Цей теж нівроку. Його звати Принц. Довелося одягти йому мундштука, бо інакше не втримаєш. Ах ти ж!.. Пустуєш?… Бачили, Сексон? Оце коні! Не коні – змії!
За ними вслід полинули захоплені вигуки сусідських дітей, і, дихнувши на повні груди, Сексон подумала, що її щасливий день, нарешті, почався.
Розділ X
– Я зовсім не знаюся на конях, – казала Сексон. – Мені зроду не доводилося їздити верхи, а як деколи траплялося правувати, – завжди то були якісь кривоногі шкапи, що раз у раз спотикалися. Але коней я не боюся. Я дуже люблю їх. Мені здається, це в мене вроджене.
Біллі глянув на неї у щирому захопленні.
– Це чудово! Це те, що я люблю в жінці, – сміливість! Бо ж часом як візьму з собою яку дівчину – ну, чисто всі жили повисотує. Ох, як вони мене злостять!.. Нервуються, і тремтять, і вищать, і трясуться… Мабуть, і їздили вони тільки заради мене, а зовсім не заради прогулянки. А мені до вподоби хоробра дівчина, що любить коней. Ось ви справді наче така дівчина, Сексон, – їй-бо, така! З вами є про що побалакати. А з іншими така нудота! Мовчу, наче води в рот набрав. Вони нічого не тямлять, усього бояться… Ви, Сексон, мене розумієте…
– Може, треба народитися з любов’ю до коней, а може, це має бути у тебе в крові, – відказала вона. – Мабуть, я так люблю коні тому, що мені часто ввижається мій батько на своєму чалому. Але хоч там як, а я їх люблю. Коли я була ще зовсім маленька, то раз у раз малювала коні. Мама