Морський вовк. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
права спокушати ближнього. А ви спокусили кока, і він не встояв. Ви піддали небезпеці його безсмертну душу. До речі, вірите ви в безсмертну душу?
Коли він вимовляв ці слова, повіки його повільно піднялися і, здавалося, глибина його душі відкрилась мені, і я міг заглянути туди. Але то була ілюзія. Я певен, що взагалі нікому ніколи не вдалося заглянути в душу Вовка Ларсена. То була зовсім самотня душа – я згодом переконався. Вовк Ларсен ніколи не скидав маски, хоча зрідка вдавав відвертого.
– Я читаю безсмертя у ваших очах, – відповів я і на спробу пропустив слово «сер», бо вважав, що певна інтимність розмови дозволяє це. І я не помилився.
– Гадаю, що ви бачите там щось живе, але це не означає, що воно житиме завжди.
– Я читаю в них щось більше, – провадив я далі сміливо.
– Тоді ви читаєте свідомість. Свідомість життя, яке живе; але не більше, не безмежність життя.
Як ясно він думав і як добре висловлював те, що думав! Глянувши на мене зацікавлено, він відвернувся й почав дивитися на олив’яне море, туди, звідки віяв вітер. Очі його зробились холодні, а лінії рота посуворішали й погрубішали. Він, видимо, був у похмурому настрої.
– А яка мета? – рвучко спитав він, стаючи спиною до мене, – Якщо я безсмертний, то навіщо?
Я мовчав. Як міг я пояснити цій людині свій ідеалізм? Як міг я словами передати почуття, що нагадує музику, яку чуєш уві сні, переконання, яке розумієш, але не годен визначити?
– У що ж ви тоді вірите? – спитав я своєю чергою.
– Я вірю, що життя – це хаос, – зразу відповів він. – Воно подібне до зáкваски, що грає хвилину, годину, рік або сотні років, але кінець кінцем переграє. Великі їдять малих, щоб підтримувати це грання; дужі їдять кволих, щоб зберегти свою силу. Щасливці їдять найбільше, і процес грання у них триваліший, ото й по всьому. Що ви скажете хоча б на це?
Він нетерплячим рухом показав на кількох матросів, що поралися з линвою посеред палуби.
– Вони рухаються, але й медуза також рухається. Вони рухаються, щоб їсти, а їдять, щоб підтримувати рух. Оце вам і все. Вони живуть задля свого черева, а черево потрібне їм для життя. Це замкнуте коло, нічого тут не вдієш. Зрештою рух припиняється. Вони більше не рухаються. Вони мертві.
– У них є мрії, – докинув я, – блискучі, осяйні мрії…
– Про те, щоб нажертися, – докінчив він категорично.
– І ще про…
– І ще про те, щоб нажертися. Про більший апетит та про те, як його найкраще задовольнити. – Голос його бринів різко, в ньому не було й натяку на жарт. – Ви подивіться, вони мріють про щасливу подорож, що дасть їм більше грошей, про те, щоб стати капітанами на суднах чи знайти скарби. Коротше кажучи, вони мріють, як краще влаштуватися, щоб оббирати своїх ближніх, як краще спати, мати добру їжу і щоб хтось інший робив брудну, важку роботу. Ми з вами такі самісінькі. Різниці немає, хіба та, що ми їмо більше й краще за них. А тепер я їм і їх, і вас укупі. Але в минулому ви їли краще, ніж я. Ви спали на м’якій постелі, носили гарний одяг і їли смачні страви. А хто робив ті постелі, одяг, страви?