Дочка снігів. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
тягли скандинавців на дно. Лише один, той, у якого зсунувся ремінь, тримався. Він виринув і поплив, тільки не до берега, а за водою – хотів допомогти товаришам. Двісті футів нижче по течії з води стриміла гостра зубчаста скеля. Тут їх і винесло на поверхню. Візок, все ще навантажений, виплив перший. Одне його колесо було розбите геть удрузки. Він кілька разів перекинувся в воді і знову затонув. За візком виринули люди, всі купою, мішма. Їх било об гостре каміння й зносило все далі, всіх, крім одного. З десятеро човнів кинулось їх рятувати, і Фрона, теж у каное, бачила, як він чіплявся закривавленими пальцями за камінь. Вона бачила його бліде обличчя, його надлюдські зусилля. Одначе він не зміг утриматись, і його понесло далі, – саме в ту мить, як підпливав до нього товариш, вільний від клунка… Обидва знову зникли під водою, потім показались на хвилинку на мілкішому місці, все ще не здаючися.
Того, що плив окремо від інших, урятували з човна, а решта зникла в глибокій, прудкій річці. З чверть години човни даремно шукали їх. Нарешті знайшли їхні трупи на мілині, за виром. Від човна, що йшов проти течії, відв’язали мотуз, випрягли з чийогось воза пару коней і витягли страшну поклажу на берег.
Фрона подивилась на п’ятьох молодих велетнів, що з потрощеними кістками лежали в болоті. Тепер їм до всього вже було байдуже – все для них закінчилося. Вони все ще були припряжені до візка, непотрібні клунки все ще висіли за плечима. Шостий сидів коло них, мов громом прибитий, на очах ні сльозинки. А за яких десять кроків від них безупинним потоком котилося життя, і Фрона, замішавшись у цей потік, рушила далі.
Темні гори, вкриті ялиновим лісом, насувались аж до річища Даї, і волога земля, що ніколи не бачила сонячного проміння, під ногами перетворювалась у багнюку й трясовину. Тоді люди протоптували іншу стежку. І тих стежок скрізь було багато. Ідучи такою стежкою, Фрона натрапила на чоловіка, що безтурботно лежав боком у болоті, розкинувши ноги. Одну руку йому притисло до землі вагою його власного тіла та ще й клунком. Одна щока вгрузла в грязюку, проте обличчя його було спокійне. Побачивши Фрону, він одразу зрадів, і в очах йому заграла посмішка.
– Ну те й довго ви барилися! – звернувся він до неї. – Я вже тут вас цілу годину дожидаю.
– Отож-бо, – казав він далі, коли Фрона нагнулася над ним. – Відстебніть ременя. От каторжна пряжка! Я ніяк не міг до неї дістатись.
– Ви не забилися? – запитала Фрона.
Він скинув клунка, стрепенувся й помацав звихнену руку.
– Ні! Цілий, мов новенький долар! Спасибі вам. Навіть не вдарився. – Він випростався і обтер брудні руки об гілки найближчої ялини. – Завжди мені не щастить! Зате хоч добре віддихав, так що нічого нарікати. Бачте, я спіткнувся об корінь та й простягся. Лежу, як мала дитина, не підведусь ніяк. А все та пряжка: не дістану до неї, та й годі! Цілу годину пролежав. Бо люди всі беруться нижньою стежкою.
– Чом же ви не гукнули нікого?
– Щоб хтось ліз до мене на гору сюди? Вони й так потомились, аж падають. Ні, це вже