Самотність у Мережі. Януш Вишневский
Читать онлайн книгу.
цей лист мінімум 1000 разів?
Я писала його в думках, писала на піску на пляжі, писала на найкращому папері, який можна було придбати в Об’єднаному Королівстві, писала собі ручкою на нозі. Писала його на суперобкладинках дисків з музикою Шопена.
Я писала його стільки разів…
Я його ніколи не висилала. За останні 12 років – бо це було саме 12 років тому – я не вислала щонайменше тисячі листів до НЬОГО.
Бо це зовсім лист не до Тебе. Це лист до Л. Йота. Бо я поміняла йому ініціали, з’єднала їх і називала його Елйот.
Ти, правда, Й. Л., але знаєш його. Ти, мабуть, знаєш його так, як ніхто інший. Обіцяй мені, що розкажеш йому, що я написала. Розкажеш?
Бо Елйот мав бути як антракт між першим і другим актом опери. Я тоді п’ю найкраще шампанське, яке тільки є в барі. Якщо я собі цього не можу дозволити, то залишаюся вдома і слухаю диски. Він мав бути як це шампанське. Лише на перерву. Мало вдарити в голову. Мало смакувати і викликати це похмілля на наступний акт. Але музика була ще гарніша.
Елйот був такий. Як найкраще і найдорожче шампанське в барі. Сп’янив мене. Потім мала бути ще друга перерва. А потім концерт мав закінчитися. І шампанське теж. Але так не сталося. Вперше в житті з цілої опери я найкраще запам’ятала перерву між першим і другим актом. Насправді та перерва ніколи не закінчилась. Я це усвідомила собі сьогодні вранці в тому клубі. Головно завдяки відчуттям, загостреним четвертим днем голодування і четвертій склянці guinness’у.
Я провела з ним 88 днів і 16 годин мого життя. Жоден мужчина не мав так мало часу і не дав мені так багато. Один був зі мною впродовж 6 місяців, а не зумів мені дати того, що я мала з Елйотом уже після 6 годин. Я була з тим типом, бо вважала, що ті його «6 годин» лише настануть. Я чекала. Але вони ніколи не настали. Якогось дня під час безглуздої суперечки він почав кричати:
– Що такого дав тобі той холерний поляк, після якого тобі нічого не залишилося? Навіть жодної фотографії.– А коли, тріумфуючи, додав: – Чи він хоч знав, що це таке – фотоапарат?! – я виставила за двері його напівпорожню валізку, з якою він вселився до мене.
Отож, що мені дав цей «холерний поляк»? Ну що?
Наприклад, він дав мені оптимізм. Він ніколи не говорив про смуток, а я знала, що він пережив крайній смуток. Він заражав оптимізмом. У нього дощ був лише короткою фазою перед приходом сонця. Кожний, хто мешкав у Дубліні, знає, що такі думки – це приклад тотального оптимізму. Це при ньому я запримітила, що можна носити речі, які не мусять бути чорними. Це при ньому я повірила, що мій батько любить мою маму, лише не вміє це виявити. У це ніколи не вірила навіть моя мама, а також її психотерапевт.
Він дав мені таке почуття, коли тобі здається, що за хвилину ти здурієш від бажання. І при цьому ти напевно знаєш, що воно здійсниться. Він умів розповідати мені казку про кожну частину мого тіла. Мабуть, не було такої, до якої б він не доторкнувся чи не скуштував. Якби він мав час, поцілував би кожну волосину на моїй голові. Кожну по черзі. З ним мені завжди хотілося оголитися ще більше. В мене було відчуття, що чулася б направду