Треба спитати у Бога. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
Думаю, помиляється Дмитро Павличко, коли пише в «Літературній Україні», що «…мати її повісилася, бо жити на світі з дитиною, яка начебто зрадила через свою непорочність, не змогла». Ні, причина цього самогубства, бігме, значно глибша. Мати, а тим більше така, як Матронка, ніколи б не осиротила свою дитину через безвинний гріх. Фатальний відчай був у тому, що нічну правду випитав у маленької Дарусі її, Матронин, кат, котрий десять літ тому жорстоко поглумився над нею. Вона тримала той невигойний біль у собі за сімома печатями, бо думала, що про цей, теж безвинний, гріх не відає жодна душа, вона була певна, що Бог таки є на світі й той кат за її муки давно зогнив, а він так знагла з’явився, щоб зробити з її рідної дитини грішницю. Завважмо страшну мітологічну прикмету: Матрона повісилася на своїй розкішній косі, яку так уподобав колись її ґвалтівник. Але насправді запродала Ілащуків не малолітня донька, а, звісно ж, дорослі люди.
Ні-ні, жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті та помсти, – кажете ви, Марійо, і як добре, що не спокусилися на кон’юнктурний момент і не зробили Михайла Ілащука героєм УПА, а його дружину Матрону зв’язковою. Ви показали найбільший талант маленької людини – піщинки сього світу – уміння радіти життю, тішитися тим, що дала природа, тішитися собою і тими, хто поруч. Та навіть такого (а може, найбільшого!) дару нам не можуть пробачити, кажете ви ще й у сумно-щемливій, як голос дримби, драмі попередній – «Іван Цвичок». Чейже життя, як і люди, мстиве за радість. А особливо якщо радість для двох – величезна…
Пристав був до солодкої Дарусі – самота до самоти – нетяга Іван Цвичок, теж чоловік непевної долі, дивак-пришелепок, можна сказати, як на сторонній тверезий розум, але чи не єдиний майстер від дримби на всі довколишні гори. Тож обігріли, нарешті, дві захололі душі одна одну – голову до голови притулили та й німують обоє і на нормальних людей не зважають… сидять собі отак – і світ їх не обходить. Іван у дримбу грає, а Даруся його слухає. Агій, люди добрі, коли це й кому було дозволено, щоб на нас не зважати, щоб ми жили, як усі, а хтось виціловував собі радість із простого залізка, хоч би й такого, як ота дримба? Коли це й кому пробачав сей світ таку розкіш – щоб він, грішний світ, когось не обходив?
І тут вам, Марійо, передають вітання не лише Стефаник, а ще, може, нижчий уклін – автор «Тіней забутих предків», чиї Іван та Марічка теж дивилися в небо більше, аніж на земне ґаздування, та від того й покотилося в урвище їхнє щастя. А ще ген із волинської далини махає вам білосніжним рукавом панна Леся, чиї Лукаш та Мавка теж посміли були на нормальних людей не зважати. І, врешті-решт, посилає вам три зозулі з поклоном уже згаданий нами Григір Тютюнник – за всевишню любов, яку, бачимо достеменно, розпинали в усі часи і повсюдно.
Так сталося й з Іваном Цвичком та Дарусею, котрі любі та милі були сему поспільству своїми бідами, причинністю і недугами, але стали впоперек горла несамовито�