Стоїть в степу могила,

      З вітром розмовляє,

      А вітер над нею

      Летить, ніби грає.

      «Ой хто ти, могиле!

      Чия ти, орлице?

      Хто тебе насипав,

      Голубко-вдовице?»

      «Насипали половчани,

      Лебіді степовії.

      Досипали гурагани,

      Вітри суховії.

      Поховала я князя,

      Воїна степового,

      Що вертався з походу

      Славного, бойового.

      Обминали його в січах

      Всі стріли ворожі.

      А тут, брати-руси

      Стали на сторожі,

      Та й в спину убили…

      Всі полягли в степу.

      Тепер тут вітер плаче

      Та хутори далекі

      Розкидані, козачі.

      Відплакали в оселях

      За ціми вояками.

      Їх імена забуті,

      Поховані віками.

      Роди зникли в століттях,

      А я стою отута

      На спомин тим звитягам,

      Як одинака рута.»

      Стоїть в степу могила,

      На ній гамалія…

      Пита її вітер

      Та й у безодню віє.

      Вовки виють понад яром

      Чорнії мріють думки.

      Може отак ось, боярам,

      Мріялись темні гадки.

      Місяць стає опівночі

      Повен і крові, і сил.

      Диво Купальської Ночі,

      Диво Ярилових Крил.

      Скаже колись сокровенне,

      Миле, таємне, чудне,

      Те що чекав я таємно,

      Те і віддасть, те одне…

      Молодість, силу, наснагу,

      Волю і душу мою,

      Те що чекаю. І спрагу

      Миттю загасить мою.

      Мушу я ждати любові,

      Мушу губити її,

      Мушу жадати я крові,

      Милої крові з землі.

      Себе в нащадках – не бачу,

      Хочу побачити знов

      Предківську віру, а значить —

      Бог поверне мою кров.

      Віра, Надія, Кохання…

      Всесвітів чорна імла.

      В тих сокровеннійших знаннях

      Ніч на Купайла була…

      Минають дні за роком рік,

      Летять години наче хмари.

      Вже батьківський згубився оберіг,

      Вже зайнялись червонії пожари.

      Десь там осталися кохання і любов,

      І море синє, і горласті чайки,

      Остила вже палка, юнацька кров

      І вже казками бачу власні байки.

      Давно вже пожовтів зелений клен

      Моєї юності, моїх років гарячих.

      Ізтліло полум`я моїх знамен

      І сліпота чадить з очей незрячих.

      Співають все сумніше за вікном,

      З майданів, знову зайшлі міністрелі.

      І не пройду я вде імлястим дном,

      Залишусь байстрюком у новій ері.

      Минула казка із дитинством геть,

      І небо