– Ага! Ось і підданий! – вигукнув король, помітивши Маленького Принца.

      А Маленький Принц запитав себе:

      «Як він міг упізнати мене, ще ніколи не бачивши?»

      Він не знав, що королям світ видається спрощеним. Для них усі люди піддані.

      – Підійди, щоб я краще бачив тебе, – звелів король, пишаючись, що нарешті він бодай для когось король.

      Маленький Принц пошукав очима, де сісти, але всю планету вкривала розкішна горностаєва мантія. Тож він і далі стояв, а бувши втомленим, позіхнув.

      – Позіхи в присутності монарха суперечать етикетові, – зауважив король. – Я забороняю тобі позіхати.

      – Та я не годен стриматись, – відповів, засоромившись, Маленький Принц. – Я довго подорожував, не спав…

      – У такому разі, – мовив король, – я наказую тобі позіхати. Я вже багато років не бачив, щоб хтось позіхав. Позіхи для мене – річ цікава. Ну ж бо! Позіхай! Це наказ!

      – Я бентежуся… я не можу, – зашарівся Маленький Принц.

      – Гм-м! Гм-м! – протягнув король. – Тоді я… наказую тобі інколи позіхати, а інколи…

      Він щось бурмотів і видавався роздратованим.

      Адже король, власне, прагнув, щоб його владу поважали. Він не терпів непокори. То був абсолютний монарх. Але, сповнений доброти, давав розумні накази.

      – Якби я наказав, – просторікував він, – генералові обернутись у морського птаха і якби генерал не виконав наказу, то завинив би не генерал, а я.

      – Можна мені сісти? – несміливо запитав Маленький Принц.

      – Я тобі наказую сісти! – відповів король, величним жестом підібравши полу горностаєвої мантії.

      А Маленький Принц дивувався. Планета малесенька. Чим той король міг правити?

      – Ваша Величносте, – озвався він, – перепрошую, що запитую вас…

      – Я тобі наказую запитати мене! – похапцем кинув король.

      – Ваша Величносте… чим ви правите?

      – Усім, – з величною простотою відповів