П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский
Читать онлайн книгу.
з полички в Торіка, але я помилився дверима і потрапив до кімнати, де ще ніколи не був. Я мав би відразу відступити, однак я про це забув, так мене разом здивувала обстановка й атмосфера цієї кімнати. Немов з іншого дому: залізне ліжко, два нефарбовані стільці, обдертий умивальник, на ньому гребінець, мило та зубна щітка і більш нічого. На столі валялись книжки; назв я не міг прочитати з порога, але впізнав їх за форматом – цю словесність тоді називали «брошурами», і про той же хід думок говорив прибитий кнопками до шпалер портрет Лассаля. Подивившись на все це, я причинив двері, розшукав у Торіка словник, поніс його Анні Михайлівні й у коридорі зустрів Ліку: дивлячись перед собою, вона ретельно відвела плече, щоб я якось не зачепив її за формений темно-зелений рукав, і пройшла в ту кімнату до себе.
VI. Ліка
Улітку Мільгроми жили на Середнім Фонтані. Дача була на десятій станції[55]: достатньо для старого тубільця назвати цей номер, щоб піднялась із забуття перед очима його одна з найхарактерніших картин нашого тодішнього побуту.
Якби мені доручено було написати монографію про десяту лінію, я б почав здалека, і зі сюжету надзвичайно поетичного. Багато вже разів, почав би я, оспівували художники слова таємничу вабливу силу нічного сріблястого світила, якому, говорять, коряться морські припливи (на Чорному морі висота припливу близько вершка, але це справу не обходить). Зате, наскільки мені відомо, ніхто ще не оспівував привабливий магнетизм світила денного; а тим часом, є у природі одна істота, яка не тільки ім’я своє і самий вигляд запозичила в сонця, але й активно править йому своє богослужіння від сходу до заходу, весь час обертаючись обличчям до колісниці життєдавця Феба, і т. д. Від соняшника монографія перейшла б до його насіння і ретельно зупинилася б на вагомости цього інституту, не з погляду ботаніки, і навіть не гастрономії, а соціальної. Символ плебейства, з презирством кажуть огудники; але це не так просто. На десятій станції я бачив і не раз, як найвитонченіші формації людські, модниці, директори банків, жандармські ротмістри, передплатники товстих журналів, струшуючи кайдани цивілізації, брали в ліву руку «фунтик» із просаленого паперу, двома перстами правої черпали з нього замкнутий у сіро-смугасту кобуру поцілунок сонця, і вишукана їхня розмова, з безладної міської прози, оберталася на мірну скандовану мову з частими цезурами, у вигляді пауз для спльовування лушпайки. Цей обряд об’єднував усі класи, пані й покоївку, панича і двірника; і повинна ж бути якась особлива таємна природна звитяга в тих точках земної поверхні, де відбувається таке соціальне диво, – де оголюється підґрунтя людське, вічно те саме під усією строкатістю класових жакетів й інтелектуальних плюмажів, і, на заклик дачного сонця, відгукується зо всіх уст єдиний загальний підшкірний міщанин… Утім, це спостерігалося, головним чином, після заходу згаданого світила, так що символізм тієї монографії навряд чи вдалося б витримати послідовно; але головна думка її, наполягаю, правильна. Найхарактернішою рисою десятої станції було те, що всі там лузали «сємочкі» (ніколи і ніхто в нас цього слова інакше
Наприкінці ХІХ століття в дачні райони Фонтана одесити добиралися за допомогою конки та парового трамвая, зупинки якого називалися «станціями».