П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский
Читать онлайн книгу.
він у кавуні, – все одно, що заплисти надвечір далеко в морське затишшя, лягти на спину і забути про все. Ідеал нірвани, ти і природа, і більше нічого. Заздрість мене взяла: я схопив іншу четвертинку і теж розпрощався з землею.
…Потім прийшов той «один з обжорки», і я мимоволі подумав по-берлінськи: «so siehste aus»[20]. Серьожа його відрекомендував: Мотя Банабак. Тому було років двадцять, але, попри різницю в роках, це були, мабуть, нерозлучні друзі. По дорозі назад я заснув і їхньої бесіди не чув; але все інше я згадав коли, після театру, сидів за горнятком східної кави і блюдцем сірського рахат-лукуму в улюбленій грецькій кав’ярні на розі Червоного провулка.
ІІІ. У «Літературці»
На суботнику, у літературно-артистичному гуртку[21], після концерту, поки служителі прибирали стільці для танців у «виноградній» залі, Маруся, тягнучи за рукав, підвела до мене свою матір і сказала:
– Ця жінка хоче з вами познайомитися, але ніяковіє: Анна Михайлівна Мільгром. Між іншим, треба і самій відрекомендуватися: я її дочка, але вона ні в чому не винна.
Анна Михайлівна подала мені руку, а Маруся, наказавши їй стишеним голосом: «поводься як слід», пішла обирати собі кавалера; бо закон, за яким це робиться навпаки, був не для неї писаний.
«Виноградна» зала так звалася тому, що стіни її прикрашені були опуклим плетінням лози і грон. Приміщення гуртка займало цілий маєток; кому він належав і хто там жив раніше, не пам’ятаю, але, мабуть, багаті пани. Він був у кращому місці міста, на самій межі двох його світів – верхнього і гаванного. Дотепер, замруживши очі, можу воскресити перед собою, хоча вже крізь туман, що затушовує подробиці, ту велику площу, пам’ять шляхетної архітектури заморських майстрів першої третини дев’ятнадцятого сторіччя і свідоцтво про тиху витонченість стародавнього смаку перших будівничих міста – Рішельє, де Рібаса, Воронцова[22] і всього того піонерського покоління негоціантів і контрабандистів з італійськими та грецькими прізвищами. Просто переді мною – крило міської бібліотеки; ліворуч на тлі широкої, майже безмежної затоки – перистиль[23] думи; обидва не осоромили б ані Коринфа, ані Пізи. Обернись праворуч, до перших будинків Італійської вулиці, за моїх часів вона мала ім’я Пушкіна, який там писав Онєгіна; обернися назад, до Англійського клубу і, трохи подалі, лівого фасаду міського театру: усе це будували в різні часи, але все з тою самою любов’ю до іноземного, латинського й еллінського генія міста з незрозумілою назвою, немов узятою з легенди про царство «на схід від сонця, на захід від місяця». І тут же, біля самого маєтку «літературки» (теж по-братськи схожого на вілли, що я бачив у Сієні), починався один зі спусків у прірву порту, і в тихі дні звідти тягнуло смолою і линула луна елеваторів.
У той підцензурний час «літературка» була оазою вільного слова; ми всі, її учасники, самі не розуміли, чому її дозволило начальство і чому не закрило. Прямої крамоли там не було, усі
Так і виглядає (
Одеське Літературно-артистичне товариство (1897–1904), з 1899 року розміщувалося на Ланжеронівській, 2, у колишньому палаці князя Гагаріна (нині Літературний музей). В. Жаботинський активно брав участь у роботі «Литературки».
Дюк (герцог) Еммануїл Осипович де Рішельє (Armand Emmanuel du Plessis de Richelieu, 1766–1822) – перший одеський градоначальник (1802–1814) і генерал-губернатор Новоросійського краю, згодом прем’єр-міністр Франції.
Хосе де Рібас (José de Ribas, 1751–1800) – адмірал, засновник Одеси і одеського порту, перший міський голова (1794–1796).
Михайло Семенович Воронцов (1782–1856) – граф, новоросійський генерал-губернатор (1823–1844), сприяв господарському розвитку і будівництву Одеси.
Перистиль (перістіліум) – відкритий простір, зазвичай, двір, сад або площа, оточений із чотирьох боків критою колонадою.