Зелений Змій, або Алкогольні спогади. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
й не міг знайти їх. Коли ж і знаходив, то не спромагався вимовити їх. Отруєна свідомість почала залишати його. З очей йому зник блиск, і погляд його став тупий. Обличчя та тіло йому обважніли, так само як і свідомість. (Людина не може сидіти випроставшись, якщо не напружить волі.) Мозок Скоті, в якому все гойдалося, не міг контролювати м’язів. Зв’язок між нервовими центрами зник. Він намагався вихилити ще шклянку, але знесилено впустив її додолу. Тоді, на моє превелике диво, заплакавши гірко, доліз до лави, впав на неї горілиць і одразу ж захріп.
Ми з гарпунером пили вдвох, сміючись зі Скоті, свідомі своєї переваги над ним. Одкрили останню пляшку й розпили її під акомпанемент хропіння Скоті. Тоді гарпунер теж поліз на лаву, і я залишився єдиний непереможений на бойовищі.
Я дуже пишався, і Зелений Змій пишався разом зі мною. Я витримав змагання. Я був чоловіком і довів це, перепивши двох, що напилися до нестями. І я твердо тримався на ногах, виходячи на палубу, щоб набрати свіжого повітря у свої обпалені легені.
Коли ми пиячили на Айдлері, я переконався, що маю міцну голову та добрий шлунок. Кілька років я дуже пишався з цього, але зрештою я став це вважати за велике для себе лихо. Щаслива та людина, якій досить двох чарок, щоб сп’яніти. І нещасна та, яка може випити багато і не впитися: вона змушена пити без кінця.
Коли я вийшов на палубу Айдлера, сонце вже сідало. Внизу було чимало лав, можна було не їхати додому. Але я хотів продемонструвати самому собі, який з мене бравий чоловік. Мій човен був за кормою. Останні хвилі відпливу, шумуючи, котилися протокою назустріч вітрові, що віяв з океану зі швидкістю сорока миль на годину, я бачив піняві білі гребні хвиль, бачив, як у них вирувала течія потоку.
Сівши біля стерна та розпустивши вітрило, я натяг його рукою й скерував човна у протоку. Його скажено гойдало, і він пірнав. Почали летіти бризки. Але я був аж на штилі своєї екзальтації. Я співав: «Людину з ніг збиває» та керував вітрилом. Я вже не був чотирнадцятирічним хлопцем, який жив звичайнісіньким життям у сонному місті, яке звалося Оклендом. Я був чоловіком-богом, і стихія мені корилася, підвладна волі моїй.
Відплив скінчився. На цілу сотню ярдів, поміж водою та стоянкою човнів, лежав мул. Я зарив човном у той мул, послабив вітрило та, стоячи біля стерна, як це не раз мені доводилося, у низьку воду, став підпихати його веслом. Але сила почала мене зраджувати. Я втратив рівновагу й полетів сторч головою в мул. Тоді, сковзаючи, зі слизькими ногами, з руками, заюшеними кров’ю, – бо я обідрав їх об вкриті мушлями палі, – я вперше зрозумів, що я п’яний. Але що з того? Хіба там, за протокою, не лишилося двоє дужих моряків, які непритомні лежали на лавках, я ж перепив їх… Я – чоловік. Я ще тримаюсь на ногах, хоч і по коліна в муляці. Зневажливо відкинувши думку лізти назад до човна, я почав перебродити муловищем, поникаючи човен поперед себе та на весь світ горланячи пісню про свою мужність.
Але я заплатив за це. Хворів днів зо два. Руки мені гноїлися та боліли, бо я їх вразив об палі. З тиждень нічого не міг робити, навіть,