Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
невдача все звела нанівець. Він тепер навіть не вірить. Певен, що я його дурю. Адже ж так, Джейку?
З тринадцятої камери відразу вистукано відповідь:
– Не слухай його, Дереле. Це чарівна казка.
– А все ж розкажи, – простукав я Едові Морелу.
– Тому я й чекав, поки ти геть виснажишся, – повів він далі. – Тепер цього тобі конче потрібно, і я навчу тебе. Саме впору. Як у тебе стане сили волі, то вийде. Я по собі знаю, бо мені пощастило це тричі.
– Але що ж воно таке? – нетерпляче запитав я.
– Уся штука в тому, щоб умерти в пекельній сорочці, змусити себе вмерти. Поки що ти мене ще не розумієш, але почекай. Ти знаєш, у пекельній сорочці тіло заклякає, руки й ноги ніби засинають. Цьому не можна зарадити, але з цього можна скористатися. Не чекай, поки руки й ноги затерпнуть, а лягай якнайвигідніше на спину і починай застосовувати всю силу своєї волі. Тобі треба думати лише про одне, ти мусиш вірити в те, що думаєш. Коли не зможеш – нічого не вийде. Ти мусиш уперто думати й вірити, що ти – це не ти, а твоє тіло зовсім інше. Ти сам собою, а твоє тіло – непотрібна оболонка. Ти сам собі господар. Тобі не треба жодного тіла. Вір у цю думку й доводь її силою волі: примушуй своє тіло завмерти.
Починати треба з пальців на ногах. Одного за одним ти примушуєш їх завмирати. Ти їм наказуєш. Коли ти захочеш і повіриш, пальці почнуть завмирати. Найважче почати. Як заклякне перший палець, далі вже легко. Ти вже не силуєш себе вірити. Ти вже впевнений. Тоді напруж усю волю, щоб завмерло все тіло. Я знаю, що кажу, Дереле, бо тричі сам завмирав.
Коли ти вже почнеш завмирати, далі все буде гаразд. І найкумедніше, що ти при цьому присутній. Ось пальці тобі на ногах завмерли, проте сам живісінький. Ноги помалу мертвіють, до колін, тоді до стегон, а ти не змінюєшся. То тільки твоє тіло перестає жити, а ти лишаєшся таким, як був досі.
– А що далі? – допитувався я.
– Коли твоє тіло отак завмре, тоді ти просто залиш його, вийди з нього. А покинувши його, ти покинеш і камеру. Нехай кам’яні
стіни та залізні двері держать твоє тіло, але духа вони не можуть задержати. Ти сам переконаєшся. Твій дух буде окремо від тіла. Ти зможеш подивитися на нього збоку. Я знаю, що кажу, бо тричі виходив зі свого тіла. І дивився на нього збоку.
– Ха-ха-ха! – вистукав Опенгаймер із своєї тринадцятої камери.
– Ось бачиш. Біда в тому, що Джейк не вірить. Він тоді ще мав трохи сили, і йому не пощастило. Тепер він думає, що я жартую.
– Коли хтось помирає, то він уже мертвий, та й квит, – заперечив Опенгаймер.
– Кажу ж тобі, що я завмирав тричі, – відповів Морел.
– І ожив, щоб оце нам розповісти все, – поглузував Опенгаймер.
– Тільки не забувай ось чого, Дереле, – вистукував далі Морел.
– Це річ небезпечна. Таке почуття, ніби граєшся з вогнем. Важко пояснити, але мені тоді здавалося, що я буду далеко, і коли наглядачі прийдуть розшнуровувати моє тіло з сорочки, то я не зможу повернутися до нього назад. І тоді вмру насправді. А мені не хотілося вмирати, я не