Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.Динаміту, звісно, не знайшли, хоч, шукаючи його, справді тисячу разів перетрусили всю в’язницю. Проте начальник в’язниці Есертен до останнього дня своєї служби вірив у його існування.
А капітан Джемі, що й досі там за старшого наглядача, і тепер ще впевнений, що динаміт десь заховано. Не далі як учора він приїздив із Сан-Квентіну до Фолсому і ще раз намагався вмовити мене, щоб я викрив таємний сховок. Я знаю, що він полегшено зітхне аж тільки тоді, коли мене повісять.
Розділ ІІІ
Цілий той день я лежав у карцері й сушив собі голову: за віщо мене знову так несподівано карають. Я міг дійти тільки одного висновку: мабуть, якийсь стукач, запобігаючи ласки в начальства, звів на мене наклеп, нібито я порушив тюремні правила.
Тим часом капітан Джемі невимовно хвилювався, чекаючи ночі, а Вінвуд дав знати сорока довічно ув’язненим, щоб вони були готові до втечі. Близько другої години ночі всі в’язничні вартові разом із денною зміною, що повинна була б спати, дістали певну інструкцію. І рівно о другій вони кинулись по камерах, де сиділи сорок довічно ув’язнених. Двері повідмикали одночасно, і виявилося, що всі сорок чоловік, яких назвав Вінвуд, стоять одягнені, кожен біля своїх дверей. Це, звісно, доводило правдивість того павутиння брехні, що ним поет-фальшивник обснував капітана Джемі. Усіх сорок в’язнів спіймано на гарячому, коли вони намірялися втікати. Даремно всі вони потім в один голос запевняли, що план утечі вигадав Вінвуд. В’язнична управа була впевнена, що вони брешуть, аби себе врятувати.
Такої ж думки був і департамент помилувань, бо не спливло й трьох тижнів, як Сесіля Вінвуда, фальшивника й поета, найпідлішого з усіх людей, випустили на волю. Так, одиночна камера, виправняк, як її називають в’язні – це добра школа філософії. Нема такої людини, щоб прожила в ній кілька років і не втратила своїх найдорожчих ілюзій та мрій. Правда вічна, – навчали нас; злочин неодмінно викриється. Гаразд, ось вам приклад того, що це не так, що злочин не завжди викривається. Старший наглядач, начальник в’язниці, уся в’язнична управа вірять і досі, ніби динаміт десь лежить схований, тоді як насправді це вигадка звироднілого гарячкового мозку Сесіля Вінвуда. Проте він живе, а я, найбезневинніший з усіх, за кілька коротких тижнів зійду на поміст.
Тепер я оповім, як сорок довічно ув’язнених несподівано порушили тишу моєї карцерної могили. Надвірні двері, що виходили в коридор, із грюком відчинилися й збудили мене.
«Якийсь новий бідолаха, – подумав я і додав за хвилину. – Ну й дістається ж йому!», коли з коридора долинув тупіт, глухі удари, болісні зойки, страшна лайка і шурхіт, бо в’язнів волокли по підлозі. Бачте, усіх сорок осіб дорогою сюди жорстоко били.
Одні за одними грюкали двері, і когось укидали до камери. Без кінця приводили вартові своїх замучених жертв, і без кінця відчинялися двері й поглинали закривавлених людей, винних тільки в тому, що прагнули волі й поривались до неї.
Авжеж, коли я згадую те все, то бачу, що треба бути справді філософом, щоб рік у рік терпіти