Перейти темряву. Ірен Роздобудько
Читать онлайн книгу.
тоді такі подарунки, яких я зроду не мала. І сама була така гарна – одяг на ній, як у журналах. Показувала, яку обручку він їй купив, – дивовижа! А ще подарував такий чудовий апаратик – мобільний телефончик, гарненький, мов іграшка. Вона все при мені йому передзвонювала. І, знаєте, так вони гарно розмовляли, як ангели. Я такого ніколи й не чула. Ми з чоловіком, царство йому небесне, за все життя таких слів не сказали… Мені тоді затишно стало, спокійно. Вона ж у мене одна! Дівчинка розумна, хазяйновита, добра. Чому б її не любити? А потім як поїхала, так ні слуху ні духу. Телефонувала їй до гуртожитку, сусідки кажуть, що переїхала жити до нареченого. Але чому мені нічого не сказала? А як же весілля? Ось тепер чекаю, що озветься.
Думала, що ви від неї… А ви ось що кажете… Може, не склалося. То чому ж матері не сказати?…
– Можливо, усе не так погано, – почала викручуватися Марта, із жахом згадуючи загрози зі слухавки. – Можливо, її наречений потрапив у якусь фінансову халепу, тому й весілля відклалося. А можливо, ваші молодята зараз змушені переховуватися…
Це було вже занадто, але Марта просто не знала, як перейти до справи, із якою вона сюди приїхала.
– О господи! – сплеснула руками Валентина Миколаївна. – Я завжди знала: великі гроші – великий клопіт! Що ж тепер робити? Чому ж вони до мене не приїхали?
– У тому-то й річ! – зраділа такому повороту Марта. – До вас не можна, адже кредитори легко б вирахували, де вони. Зоя, певно, турбується про вашу безпеку. Одне слово, якби ви могли б теж виїхати кудись на тиждень-другий. Поки все не владнається.
Марта сама не знала, чому не сказала жінці про телефон, про погрози й про себе – все, як є. Їй здавалося, що історія про бізнесмена, на якого полюють кредитори чи конкуренти, здасться їй більш зрозумілою й не такою моторошною. Хоча також приємного мало.
– Отже, вам треба бути обережною. Заради Зої, – додала вона.
– Чи правду ти кажеш, дитино? – пильно подивилася їй у вічі хазяйка.
Марті довелося докласти чимало зусиль, аби витримати цей тривожний, прискіпливий погляд.
– Валентино Миколаївно, ви тут живете на природі й навіть не здогадуєтеся, що робиться в місті! Я б до вас просто так не приїхала – але подруга Зої дуже просила! А я гадаю, що ви невдовзі отримаєте від доньки звісточку.
Навіть якщо ви мені не вірите, усе одно спробуйте поїхати кудись на пару тижнів. Вам, до речі, є до кого податися?
– Збиралася до сестри. Правда, пізніше… – сухо відповіла жінка.
– От бачите, як добре. Поїдьте зараз. Більш нічого від вас не треба. А як повернетесь – усе буде з’ясовано. Зоя озветься. Я обіцяю!
– Навіть не знаю… – завагалася жінка. – Це так несподівано… Чи вірити вам?… Хоча б листівочка у вас була від доньки. А так…
– А я вам ось що можу показати, – Марта дістала з торбинки фіолетовий мобільник. – Упізнаєте? Це мені та подруга дала – Зоя їй подарувала на день народження.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте