Варан. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
руки голі, у дівчини пелена непристойно коротка, ледве до колін. Цілуються, не бачать Варана. Кінець кінцем відлипнувши одне від одного, кидають у море монетки – спершу вона, а тоді він.
Варан осміхнувся в темряві. Восени монетками засипані вулиці й дахи; котрі Імператорські – додадуться до прибутків. Із решти роблять прикраси, іграшки, грузила й блешні.
А скільки загублених за сезон брязкалець знаходиться потому в стічних канавах! Каблучки, шпильки й гребінці, шкіряні купальні сандалі, ланцюжки, ганчір'я…
І потопельники, щоправда, теж трапляються. За сезон не буває так, щоб ніхто не втопився – сп'яну або через нещасливе кохання. І лежить до осені на чиємусь полі такий невдаха, чекає, поки засмолять у мішок і пустять на дно тепер уже остаточно…
Варан зітхнув і, як був, в одежі, без сплеску зіслизнув уводу.
Пойняло до самої маківки. Тепло, неначе купаєшся в кричайчинім молоці. Дна немає – унизу, на страшній глибині, батьківський дім і гвинтовий майданчик. А коли спустити обличчя у воду й розмахувати руками – розлітаються іскри, плавучі зірочки, душі забутих риб…
Море дихало. Поряд, у порту, скрипіло й постукувало; жодного тривожного звуку не розляглося над водою – але Варан здригнувся й підняв голову.
На березі купальні, де хвилину тому цілувалася парочка, відбувалося тепер беззвучне борюкання.
Комусь тепер закривали рота, комусь накидали на голову мішок; що більше безумів сезон, то більше роботи було імператорському патрулю. А з двома голубками, здається, все скінчено – знайде їх хтось восени на даху порослого водоростями будинку… А може, і не знайде, якщо течія…
– Варто! Сюди! – несамовито заверещав Варан, його вереск перекрив звуки порту, полетів над водою, розбився об скелі, може, ніким не почутий, а може, і почутий. – Варто! Ґвалт! Грабують! Убивають! Сюди!
Угорі, у заростях ктотусів, забрязкали залізом по залізу. У порту замовкнув скрип і за мить ударив дзвін.
Борюкання на березі стихло. Не розбираючи, хто переміг і хто живий, Варан набрав якнайбільше повітря й пірнув так глибоко, що запищало в правому вусі.
Добре хоч одяг не кинув на березі. За одягом потім його вмить вистежили б.
Нічого нікому не сказав – навіть батькові. Ходив від столу до столу, як медуза в глибинних водах, плутав креветки з сиром, а пиво з паличками для чистки зубів, аж у дверях став усміхнений пан, що цікавився Вараном.
З-за шинквасу враз вийшов батько, погойдуючи кулаками, мов сталевими грузилами.
Усміхнений пан охоче наткнувся на його підозріливий погляд:
– До вас, хазяїне, до вас особисто… Поговорити треба. Маєте хвилинку?
Світло йшло знизу, з-під води. Зовні світило сонце, забивалось у широку печеру, мов солодке пиво в роззявлений рот. Просотувалося крізь підводні ґрати: вихід у море був глибоко перекритий. Хазяїн не хотів, щоб старі змійсихи пішли прогулятися й ненароком утрапили в чиюсь пожадливу пащу.
А змійсихи були дуже, дуже старі. Щоправда,