При битій дорозі;

      Як роса та до схід сонця,

      Покапали сльози,

      За сльозами яа гіркими

      І світа не бачить,

      Тілько сина пригортає,

      Цілує та плаче.

      А воно, як янгелятко,

      Нічого не знає,

      Маленькими ручицями

      Пазухи шукає.

      Сіло сонце, з-за діброви

      Небо червоніє;

      Утерлася, повернулась,

      Пішла… тілько мріє.

      В селі довго говорили

      Дечого багато,

      Та не чули вже тих річей

      Ні батько, ні мати…

      Отаке-то на сім світі

      Роблять людям люде!

      Того в'яжуть, того ріжуть,

      Той сам себе губить…

      А за віщо? Святий знає.

      Світ, бачся, широкий,

      Та нема де прихилитись

      В світі одиноким.

      Тому доля запродала

      Од краю до краю,

      А другому оставила

      Те, де заховають.

      Де ж ті люде, де ж ті добрі,

      Що серце збиралось

      З ними жити, їх любити?

      Пропали, пропали!

      Єсть на світі доля,

      А хто її знає?

      Єсть на світі воля,

      А хто її має?

      Єсть люде на світі —

      Сріблом-злотом сяють,

      Здається, панують,

      А долі не знають,

      Ні долі, ні волі!

      З нудьгою та з горем

      Жупан надівають,

      А плакати – сором.

      Возьміть срібло-злото

      Та будьте багаті,

      А я візьму сльози —

      Лихо виливати;

      Затоплю недолю

      Дрібними сльозами,

      Затопчу неволю

      Босими ногами!

      Тоді я веселий,

      Тоді я багатий,

      Як буде серденько

      По волі гуляти!

      Кричать сови, спить діброва,

      Зіроньки сіяють,

      Понад шляхом, щирицею,

      Ховрашки гуляють.

      Спочивають добрі люде,

      Що кого втомило:

      Кого – щастя, кого – сльози,

      Все нічка покрила.

      Всіх покрила темнісінька,

      Як діточок мати;

      Де ж Катрусю пригорнула:

      Чи в лісі, чи в хаті?

      Чи на полі під копою

      Сина забавляє,

      Чи в діброві з-під колоди

      Вовка виглядає?

      Бодай же вас, чорні брови,

      Нікому не мати,

      Коли за вас таке лихо

      Треба одбувати!

      А що дальше спіткається?

      Буде лихо, буде!

      Зустрінуться жовті піски

      І чужії люде;

      Зустрінеться зима люта…

      А той чи зустріне,

      Що пізнає Катерину,

      Привітає сина?

      З ним забула б чорнобрива

      Шляхи, піски, горе:

      Він, як мати, привітає,

      Як брат, заговорить…

      Побачимо, почуємо…

      А поки – спочину

      Та тим часом розпитаю

      Шлях на Московщину.

      Далекий шлях, пани-брати,

      Знаю його, знаю!

      Аж на серці похолоне,

      Як його згадаю.

      Попоміряв