Твори. Марко Вовчок
Читать онлайн книгу.
роздумаюсь трохи – i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так i моє лишенько. Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, – так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…
На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде – охає та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в неї… та треба ж колись i перестати.
За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, – було, каже панi гнiваючись, – не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, – не зараз вам умирати".
Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, – аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чуємо.
А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, – аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, – крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляємо!
У старої панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, – у Києвi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до старої листи шле; а стара тiї листи щодня вичитує, – i попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде!
Стара панi немов одужала: коливає з кiмнати до кiмнати, виглядає у кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волi дихнути!
Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаємо, – та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!
II
Дiждали панночки, приїхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здається, i не змалювати такої кралi!.. Стара як обiйняла її, то й з рук не випускає; цiлує, й милує, та любує. I по кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тiльки обертається туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.
Посадовила її стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує: "Може, тобi того з'їсти? може, того спити?" Наїдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неї, – не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, – чи не дiйдемо, якi там у неї думки, яка вдача, звичай.
– Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? – питає стара. – Ти менi не кажеш нiчого.
– Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
– Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
– От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!
– Голубочко моя!.. Звiсно вже – чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?
– Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
– Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тiї невiрнi душi?
– Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас – та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати…
– Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки – на що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.
– Е, бабуню!.. – защебетала панночка. – До французької мови i до музики добре i я бралась, – до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен i похвалить; а все iнше – тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать – нуда, i тим, що вчаться – бiда. Багацько часу пропало марно!
– Так як же оце? Погано вчать?
– Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би їм грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю?
– Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, як ти далi i все позабуваєш?
– Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в