Твори. Марко Вовчок
Читать онлайн книгу.
схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, – панночка тебе жалуватиме.
– Ходiм уже, бабуню; годi вже! – перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, – от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають…
– Треба ж, голубко, – каже стара, – її на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.
– Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста.
Та й говорять собi, наче про коней, абощо.
– Ой, Устечко! – журяться дiвчата, – яково-то буде тобi, що вона така непривiтна!
– А що ж, – кажу, – дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде – побачимо.
Та й собi задумалась.
IV
Увечерi кличуть: "Iди до панночки – розбирати". Ввiйшла; а панночка стоїть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.
– Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
– Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
– Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? – питає.
– Нi, не вмiю.
– Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
Дiвчата вже мене дожидають:
– А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?
– Дурна я, – кажу, – дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..
V
Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.
– Дома я! – каже. – Дома! Усе менi вiльно!
Цiлує стару панiю та раз у раз питає:
– Чи скоро в гостi поїдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наїдуть?
– Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!
– Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приїду додому – весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила, люба!
– Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та примiряє на панночку. Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається…
– Ах, бабусечко, – було викрикне, – коли вже я в атласову сукню вберуся?
– Як заручишся, дитино моя, – одказує стара. – Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!
А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня великородна.
Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, – аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, – панночка й зiтхне:
– Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було!
– Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.
VI
Та й справдi перхнуло до нас гостей, – як на погориджу. Однi з двора, а другi