Була колись шляхетчина,

      Вельможная пані;

      Мірялася з москалями,

      З ордою, з султаном,

      З німотою… Було колись…

      Та що не минає?

      Було, шляхта, знай, чваниться,

      День і ніч гуляє

      Та королем коверзує…

      Не скажу Степаном

      Або Яном Собієським:

      Ті два незвичайні,

      А іншими. Небораки

      Мовчки панували.

      Сейми, сеймики ревіли,

      Сусіде мовчали,

      Дивилися, як королі

      Із Польщі втікають,

      Та слухали, як шляхетство

      Навісне гукає.

      «Nie pozwalam! nie pozwalam!»

      Шляхта репетує,

      А магнати палять хати,

      Шабельки гартують.

      Довго таке творилося,

      Поки не в Варшаві

      Запанував над ляхами

      Понятовський жвавий.

      Запанував, та й думав шляхту

      Приборкать трошки… не зумів!

      Добра хотів, як дітям мати,

      А може, й ще чого хотів.

      Єдине слово «nie pozwalam»

      У шляхти думав одібрать,

      А потім… Польща запалала,

      Панки сказилися…

      Кричать: «Гонору слово, дарма праця!

      Поганець, наймит москаля!»

      На ґвалт Пулавського і Паца

      Встає шляхетськая земля,

      І – разом сто конфедерацій.

      Розбрелись конфедерати

      По Польщі, Волині,

      По Литві, по Молдаванах

      І