Уперше мене спіймали в магазині «Гоу спорт», який я до того обчищав уже кілька разів. Раз плюнути: я заходив, вибирав речі, які мені подобались; у кабінці натягав їх одна на одну і йшов собі геть, ніким не помічений. Просто трішки товстішим, ніж прийшов. Я кажу про ті часи, коли охоронців і систем безпеки не існувало. Піджаки висіли на вішаках з рукописним цінником, причепленим до петлиці. Одного дня з’явилися такі собі захисні кліпси, які нібито неможливо зняти. Утім, їх можна було відчепити скріпкою, лише здогадавшись, як саме. Клепки мені ніколи не бракувало, та й часу я не гаяв.

      Я дуже рано перестав ходити з батьками на їхні недільні прогулянки в Тюїльрі, до звіринця Саду рослин чи зоопарку Венсен. У неділю по обіді ми всі дрімали перед «Старскі та Гатч», поки по мене не заходив Ясін, Нордін чи Брагім. Ми спускалися на плиту й вигадували, чим зайнятися, що б нового втнути.

      У святий день торговий центр був зачинений. Незручно – не підеш «скуплятися». Хоча… Що заважало нам зайти досередини? Ці металеві двері, он там, ведуть до магазину, хіба ні? Зрештою, чим ми ризикуємо…

      НІЧИМ.

      І ось доказ.

      У магазині «Гоу спорт» поруч із кабінками для примірювання є двері, над якими висить маленька табличка. На ній білими літерами на зеленому фоні написано: «Аварійний вихід». Коли продавець шукає річ, якої немає в торговому залі, він заходить за ці двері й повертається з потрібним розміром у руках. Із цього я зробив два висновки: по-перше, за цими дверима склад товарів, по-друге, з комірчини є вихід надвір. Навіть ідіот інспектор Ґаджет розібрався б.

      І цей самий вихід – просто перед нами: металеві двері, подібні до тих, що я бачив у кінотеатрах. Абсолютно пласкі ззовні, без жодних ручок, адже замка в них немає, вони відчиняються зсередини натисканням на велику металеву горизонтальну перекладину. Таким чином, у разі пожежі, навіть якщо до неї кинеться одразу кількадесят людей, вона піддасться від першого ж натиску. Ясна річ, знадвору їх теоретично відчинити не можна. За допомогою нехитрого пристрою – штихеля, – я підважую стулку, Ясін тягне двері на себе, і ми прослизаємо до печери Алі-Баби.

      Але чекай, що це за рамка, під якою ми щойно пройшли? Ми такого ще ніколи не бачили. Та нехай, ми тут не з туристичною метою. Я кладу штихель у кишеню куртки, і ми починаємо досліджувати доступні нам блага. Вони переважно складені й упаковані в целофан, через що не дуже зручно перевіряти, чи подобається нам певна модель і чи підходить вона за розміром. Ясін дещо відкопав.

      – Абделю! Диви, які штани! Крутяк!

      Я підводжу погляд на приятеля, який стоїть до мене обличчям. Джинси і справді гарні. А от німецька вівчарка, що шкірить зуби просто за його спиною, – зовсім не така гарна. Я простежую очима за поводком,