Пробач, Марцело…. Вікторія Андрусів
Читать онлайн книгу.
визволяти. Гаразд. Побудьте наразі удома. Я щось вигадаю. З пані Яндовою домовлюся про оплату в кінці місяця без жодного завдатку. Кишенькові гроші бодай маєте?
– Що? – Юлішка знову впадала у розпач, та так, що частково інформація котилася повз її схарапуджену подіями свідомість.
– Їсти щось маєте, запитую? – голосно, ледь не криком, перепитала Марцела.
– А-а-а… Їсти… – Юлішка нарешті збагнула. – У мене тут повна сумка з дому напакована – консерви, крупи, всяка всячина… З голоду, словом, не помру.
– Це вже добре. – Марцела тим часом метикувала, що робити далі. – Що ви вмієте робити, Юлішко?
– Взагалі-то я за фахом кравчиня. Але робити умію все – прибирати, на полі поратись, їсти готувати, худобу доглядати, хворих виходжувати чи дітей бавити (при згадці про дітей голос на тому кінці дроту помітно потеплів). Та що вам казати – все те, що залюбки робить кожна українська жінка…
– Знаєте що, Юлішко… – перебила перелік Марцела. – У мене є один знайомий – власник невеличкої приватної фабрики… Спробую з ним переговорити. Може, щось і вийде… Але це вже завтра. У нас не заведено турбувати поза робочим часом. Будьте на телефоні у пані Яндової завтра о десятій. Все. До зв’язку…
Глава 5
ВІРНИЙ ЖОРИК
Повернувшись до міста, де впродовж кількох років винаймав невеличку квартиру, Іван найперше зателефонував приятелеві.
– Жорику, привіт, брате… Треба зустрітися, тема є. Чекаю тебе за годинку у «Ф’южені». – Не встигав вимикати телефон, як дзвінки сипалися один за одним.
– Ванічка, привіт… Як ся маєш? – Солодкавий масний дівочий голосок наче вилизував трубку. – Що увечері робиш? Як – на рахунок зустрітися? Я сумую за тобою…
– Хто це? – обрубував на півслові, бо ж отим Таням-Свєтам-Машам, що отруювали його приватний простір настирними дзвінками, не міг дати ради.
– Ну ти даєш, зайчику. – Цукровий голос потойбіч не ображався на труднощі з ідентифікацією. – Ти забув, як ми зависали у «Колібрі» того тижня?
– Але я тобі номера, здається, не давав, – цинічно зауважив Іван, ледь утримуючись від грубощів.
– Авжеж… Твій дружбан мені сам його у телефонну пам’ять і записав… Хвилювався, що останній коктейль вже недоречний і завадить мені запам’ятати… Та я твій номер запам’ятала би навіть будучи, боронь Боже, непритомною.
– Слухай, щось тобі пораджу. – До таких дзвінків Іван звик – респектабельний вигляд та відповідна автівка робили свою справу – неповнолітки вішались йому на кирк, мов дешеві коралі з паперових безвартісних намистинок. – Не перенапружуй свої мізки зайвою інформацією. Викинь її з голови і зітри з телефонної пам’яті… Па-па.
Іван вимикав телефон, але дзвінки турбували знову й знову.
– Іване, агов. Ти коли їдеш на Чехи? – Цього разу голос належав двоюрідному брату. Іван його любив і шанував. У Славчика – двійко дітей і дружина-інвалід.
– Чому запитуєш? – Івановий голос набув теплого відтінку. –