Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського. Данило Яневський
Читать онлайн книгу.
аж ніяк не пов’язану з виробництвом міфічних озброєнь у Києві. А саме – безпосередньо ознайомитися із станом та перспективами українського соціалістичного руху, інституціалізованого в Центральній Раді. Це – по-перше. По-друге, можна передбачити, що А. Тома мав би оцінити готовність Тимчасового уряду та УЦР якнайдовше утримувати Східний фронт. По-третє, не можна виключити і того, що він міг бути важливим посередником у переговорах російського уряду та УЦР, виступити гарантом досягнутих ними політичних домовленостей. Якщо це відповідає дійсності, то можна стверджувати, що своєї мети в цьому пункті він та О. Керенський – нагадаймо, «масонський куратор України» – не досягли. Доказ, принаймні щодо петроградської частини візиту, пощастило знайти у вже цитованій роботі В. Брачева. А. Тома, пише дослідник, та інший значний керівник «Великого сходу Франції» соціаліст Марсель Кашен (у майбутньому – один з лідерів французьких комуністів) під час зустрічі з О. Керенським, «посилаючись на його масонську клятву 1912 р.», нібито «вимагали від нього не покинути Францію у біді та не укладати сепаратної мирової угоди з німцями».[82]
Альбер Тома.
Але й без цитованого свідчення ця історія, на відміну від багатьох інших історій тієї доби, відома добре, давно і в усіх деталях. Історія ця – класика політичної теорії та практики, яскрава ілюстрація стратегічної безвиході, в якій опинилася Російська держава та її політики – без огляду на ідеологічні уподобання. Суть проблеми – неможливість для нового державного проводу підтримувати одночасно два зовнішньополітичні курси. Перший, сформований попереднім політичним режимом, передбачав доведення війни до переможного завершення та висунення переможеним територіальних претензій, вимог економічних компенсацій тощо. Другий, а саме його прагнула переважна більшість населення країни, передбачав якнайскоріше завершення війни, навіть за рахунок відмови від територіальних та економічних претензій. У контексті даного дослідження варто пам’ятати, що навіть поміркована, легальна, думська російська політична опозиція використовувала всі можливі й неможливі засоби для дискредитації режиму Романових. Один з найбільших кроків у цьому напрямку здійснив лідер конституційно-демократичної партії та один із вождів Прогресивного блоку в Державній думі Павло Мілюков. 1 листопада 1916 р. з думської трибуни він звинуватив імператрицю та прем’єр-міністра у підготовці сепаратної мирової угоди з Німеччиною. Головне питання, яке поставив лідер думської опозиції: «Що це – дурість чи зрада?», – стало крилатим висловом, який облетів усю країну. Вже на еміграції П. Мілюков визнав: «тверде рішення скористатися війною для здійснення перевороту було ухвалено нами відразу після початку цієї війни. <…> Більше чекати ми не могли, оскільки знали, що наприкінці квітня або на початку травня (1917 р. – Д. Я.) наша армія повинна була перейти у наступ, результати якого відразу докорінно припинили б будь-які натяки на незадоволення та спричинилися б у країні до вибуху патріотизму та тріумфування».
Марсель Кашен.
Отримавши