Консуело. Жорж Санд
Читать онлайн книгу.
«А тобі що до цього, дурню? Ліпше займайся своєю справою: одруженому чоловікові нема чого заглядатися на дівчат».
– І, скажи, видно було, що вона гнівається?
– Ще й як!
– Так, це гарна ознака. Вона вважала, що чоловік її не помилився. Ну, а ще що?
– А потім графиня Моченіго, – я шию на неї, і вона завжди турбувалася про мене, – отож минулого тижня входжу я до неї, а вона й говорить докторові Анчилло: «Подивіться, докторе, як ця дівчинка виросла, побіліла, яка в неї чарівна фігура».
– А доктор що відповів?
– Він відповів: «Так, дійсно, пані, я не впізнав би її, присягаюся вам! Вона з тих флегматичних натур, які біліють, коли починають повніти; побачите, з неї вийде красуня».
– Чи не чула ти ще чого?
– Ще ігуменя монастиря Санта-К'яра, – вона замовляє мені вишивки для своїх вівтарів, – теж сказала одній з черниць: «Хіба не моя була правда, коли я говорила, що Консуело схожа на нашу святу Цецилію[43]? Щоразу, молячись перед образом, я мимоволі думаю про цю дівчинку, думаю й прошу Бога, щоб вона не впала в гріх і завжди співала тільки в церкві».
– А що відповіла сестра?
– Вона відповіла: «Ваша правда, мати ігуменя, суща правда». Зараз же після цього я побігла до їхньої церкви подивитися на святу Цецилію. Її написав великий художник, і вона така красуня!
– І вона схожа на тебе?
– Трошки.
– Чому ж ти мені ніколи про це не говорила?
– Та я якось не думала про це.
– Мила моя Консуело, так, виходить, ти красива?
– Цього я не думаю, але я вже не така погана собою, як говорили раніше. У всякому разі, про свою потворність я більше не чую. Щоправда, може, причина в тому, що люди не хочуть мене засмучувати тепер, коли я стала дорослою.
– Ну, Консуело, подивись-но на мене гарненько! Почати з того, що в тебе найкрасивіші у світі очі.
– Зате рот занадто великий, – вставила, сміючись, Консуело, розглядаючи себе в осколок розбитого дзеркала.
– Рот не малий, але які чудові зуби, – продовжував Андзолето, – просто перлини! Так і сяють, коли ти смієшся.
– У такому разі, коли ми з тобою будемо у графа, ти мусиш неодмінно розсмішити мене.
– А волосся яке чудове, Консуело!
– Оце правда. На, подивися…
Вона витягла шпильки, і цілий потік чорного волосся, у якому сонце відбилось, як у дзеркалі, спустився до землі.
– У тебе високі груди, тонка талія, а плечі… До чого вони гарні! Навіщо ти ховаєш їх від мене, Консуело? Адже я хочу бачити тільки те, що тобі неминуче доведеться показувати публіці.
– Нога в мене досить маленька, – бажаючи перемінити розмову, сказала Консуело, виставляючи свою крихітну, чудову ніжку – ніжку справжньої андалузки, яку майже неможливо зустріти у Венеції.
– Ручка – теж чудова, – додав Андзолето, вперше цілуючи їй руку, яку дотепер тільки по-товариському потискував. – Ну, покажи мені свої руки вище!
– Ти ж їх сто разів бачив, – заперечила вона, знімаючи мітенки.
– Та