Українські традиції. Отсутствует
Читать онлайн книгу.
острові Руяні (Rügen[141]) під іменем Свантовита чи Святовита[142]. Саксон Граматик детально це описує: «На крейдяній скелі північно-східного руянського мису стояло укріплене місто чи замок Аркона. На міській площі стояла дерев'яна вишукано оздоблена будівля, в якій знаходився ідол Святовита. Храм розділений був на дві частини; посеред будівлі знаходилось відділення на чотирьох стовпах; стінами слугували йому висячі покрови, стеля виблискувала червоною фарбою. Саме тут стояв велетенський бовван Святовита з чотирма головами, чотирма шиями, з двох сторін представлені були дві спини і двоє грудей; борода у нього була старанно прибрана, волосся підстрижене. В одній руці ідол тримав ріг з вином, який щороку в призначений день жрець наповнював вином, і по цьому вгадував благоденство майбутнього року. Ліву руку він тримав зігнутою подібно до лука. Ідол мав одяг до колін. Ноги його стояли на голій землі, а підошви входили в землю. Біля ідола знаходились його речі: сідло, вуздечка і величезний меч, піхви і руків'я якого сяяли сріблом і прекрасною роботою.
Святовиту відправляли богослужіння у певні дні і ворожили на майбутнє. Він був богом плодів земних і богом війни, кожний чоловік і кожна жінка повинні були жертвувати йому монету; йому належала третина воєнної здобичі; для охорони його було призначено триста кінних воїнів та триста піших стрільців, що билися в ім'я боже як його військо. Вся Слов'янщина мала повагу до руянського Святовита, навіть чужоземні царі посилали туди свої подарунки. Крім дорогоцінних скарбів, при тому храмі знаходився білий кінь, що належав божеству; тільки жрець міг його годувати і сідати на нього. Слов'яни думали, що на цьому коні їздить сам Святовит і б'ється зі своїми ворогами. Юнь той слугував для пророцтв перед початком якої-небудь справи. При храмі зберігались також священні знамена і орли, використовувались на війні (Saxo Gramm Hist Dan. LXIV p. 288.X).
Гельмольд стверджує, між іншим, що під Святовитом слов'яни розуміли сонце і приписували сонцю першість над іншими богами. Святовиту поклонялись також слов'яни в Іллірії[143] та Чехах. Чехи не припиняли поклоніння Святовиту до тих пір, поки князь В'ячеслав не поставив церкву Святого Віта[144] (S. Vitus), назва якої звучала подібно до назви ідола.
Доказом того, що обожнюваний на Русі Дажбог чи Хорс абсолютно схожий зі Святовитом західних слов'ян, служить нещодавно відкритий нижче селища Личківці на Тернопільщині в руслі річки Збруч бовван, що був перевезений графом Потоцьким до Кракова і подарований тамтешньому університетові. Сей бовван зроблений на зразок божка, що колись знаходився, за свідченням Гельмольда і Саксона Грамматика, в Арконі на острові Рюген, витесаний із одного шматка пісковика, заввишки 4 лікті, а завширшки 15 цалів і зображає ідола з чотирма обличчями, на які одягнуто одного капелюха; з одного боку тримає в руках ріг, з другого щось схоже на кільце (обручку), на інших двох боках руки притиснуті до самих грудей, до пояса повішено меча, а нижче видно зображення коня з попругою. З усіх чотирьох боків біля ніг Святовита знаходиться зображення жінки. Біля самого
Рюген – острів у пд. – зх. частині Балтійського моря, у складі Німеччини.
Святовитъ походить від слова святый і вить; слово вить означає гідність природи людської взагалі; звідти витязь, витяжество, витія, віщати, віщій пер. нім. Witz, whzig.
Іллірія – історична область у пн. – зх. частині Балканського п-ова. В давнину була заселена іллірійцями. З І ст. н. е. – римська провінція Іллірік. З поч. 5 ст. зазнавала навали вестготів, у кінці 5 ст. була завойована остготами. З 6 ст. Іллірію почали заселяти слов'яни, які згодом на її території утворили ряд держав.
Собор св. Віта у Празькому Граді, 1344 р.