Грозовий Перевал. Эмили Бронте
Читать онлайн книгу.
Мабуть, тепер вам слід мене запросити.
Вона жбурнула ложечку з чаєм у слоїк і всілася на своє старе місце. її чоло було нахмарене, нижня губка відкопилилася, немов у дитини, що ледве тамує сльози.
Хлопець тим часом, нап'явши порепаного, латаного-перелатаного кожуха та виструнчившись на повен зріст біля вогню, дивився на мене так, ніби я завдав йому кревної образи. Тепер я сумнівався, що це простий слуга. Його одежа та говірка, однаково грубі, не свідчили про належність до верхів суспільства; руде волосся звисало нечесаними пасмами; на щоках куйовдилися неохайні бакенбарди, а руки були засмаглі, як у селянина. Та його манера поводитися була вільною, навіть дещо зверхньою, і нічим не нагадувала запопадливого крутійства прислуги перед хазяями. Так і не второпавши, що це за один, я вирішив не зважати на його дивну поведінку; а кількома хвилинами пізніше мене звільнила від цієї неприємної гри поява Хіткліфа.
– Бачите, сер, я прийшов, як обіцяв, – вигукнув я з удаваною жвавістю. – І. боюся, мені доведеться з півгодинки у вас посидіти, якщо ви будете такі ласкаві надати мені притулок від негоди.
– Півгодини? – мовив він, обтрушуючи одяг від снігу. – Дивно, що вам забаглося розгулювати в таку заметіль. Знаєте, як легко заблукати в тутешніх болотах? Навіть той, хто знає ці місця, може такого вечора втрапити у твань. До вашого відома, погода найближчим часом навряд чи зміниться.
– То, може, хтось із ваших хлопців мене проведе, а потім переночує у Грейнджі? Ви можете когось відпустити зі мною?
– Ні, не можу.
– Невже? Ну, тоді покладатимуся на власні сили.
– Хм!.. Ми колись діждемося чаю? – накинувся він на юного обідранця, що раз у раз шугав злостивим поглядом то на мене, то на молоду леді.
– А йому теж наливати? – спитала вона, звертаючись до Хіткліфа.
– Ти почнеш колись ворушитися? – процідив він з такою люттю, що мене аж підкинуло. Тон, яким це було вимовлено, свідчив про природжену жорстокість вдачі. Тепер містер Хіткліф уже не здавався мені просто «серйозним чолов'ягою».
Коли всі приготування було скінчено, він скомандував:
– Ну, сер, беріть собі стільця.
Всі ми – і неотесаний парубійко також – повсідалися за стіл і в суворій мовчанці заходилися чаювати.
Я вирішив, що мушу хоч трохи розвіяти нагнані мною хмари. Адже не можуть вони завжди бути такими мовчазними й похмурими; я не йняв віри, що люди, бодай найгіршої вдачі, можуть щодня мати такі сердиті обличчя.
– Дивно, – почав я, випивши одну чашку чаю і радо чекаючи наступної, – дивно, наскільки змінюються наші смаки та уподобання під владою звички: багато хто не уявляє собі щасливого життя в такій самотині, у якій живете ви, містере Хіткліф; та я насмілюся стверджувати, що ви, в оточенні родини та чарівної пані, яка владарює у вашому домі й вашому серці…
– Моя чарівна пані! – обірвав він мене з диявольським усміхом. – Де ж ви її бачите, мою чарівну пані?
– Я мав на увазі, місіс Хіткліф, ваша дружина…
– Он що! Ви натякаєте, що її дух, мов