Диктатор. Сергій Постоловський
Читать онлайн книгу.
терпіти та споглядати, але настає момент і він рветься з грудей на волю.
Що би не говорили люди, правда завжди блукала десь поміж їхніх слів, наче цуралися вони її, не хотіли жити з нею поруч, гнали зі свого двору, мов приблудного собаку, що вештається від хати до хати, бо своєї у нього нема.
Правда була чужим та неприємним собакою, як у великого Булгакова, але не було в тій країні свого професора Преображенського, щоби забрати ту правду зі злих вулиць величного міста.
– А може, це і добре, що його нема, – казав собі Томас Лейл.
Він не мав ще чіткого завдання, не знав, якою буде його місія, але був переконаний в одному: якщо шеф направив його до України, значить вже дуже скоро щось має трапитися. А що може трапитися у державі, яку Росія вважає своєю невід’ємною частиною, а сама та держава оголосила курс на інтеграцію до Європи?
– Чи так вже уся держава? – питав себе Томас Лейл, і недобра посмішка з’являлася на його обличчі.
Хто-хто, а він точно знав, що у цьому житті рішення приймає меншість. Народ не вирішує абсолютно нічого, а все прописується не на площах та в будівлях парламентів, не на барикадах і ешафотах, а значно далі, в будинках із товстими стінами й високими парканами, на яхтах у відкритому морі й під охороною бойових гелікоптерів, в офісах Мангеттену і Лондонського Сіті, в окремих залах королівських палаців старої Європи, куди заборонений вхід для преси, де не існує публічності і немає правди, моралі й цінностей. Там все визначає один лише інтерес.
Україна не викликала у нього подиву.
– Чергова територія, за яку сильні держави ведуть гру. У 2004-му перемогу здобули ми. Проте, чим усе це закінчилося, краще і не згадувати. І де тільки Державний департамент знаходить усю ту наволоч, яку садить на трон то в Україні, то у Єгипті, то в Чилі чи ще де?
Ось так ходив Києвом Томас Лейл, слухав, що кажуть інші, щодня уважно читав газети й інтернет-видання, переглядав політичні ток-шоу, а ввечері сідав у крісло і насолоджувався то Вольтером, а то Монтенем[3], а іноді й Булгаковим, не забуваючи і про свого улюбленого Гемінґвея, котрий завжди був для нього взірцем. Чому? Напевно, тому, що Томас ніколи не мав того життя, яким жив великий письменник такої ж великої країни.
1993 рік
Френк Лейл п’є віскі. Майкл С’юті – горілку.
– Усе ще п’єш цю гидоту? – питає Френк, коли офіціант ставить перед ними алкоголь.
Майкл щиро сміється.
– Ти так ненавидиш горілку, бо вона тхне тобі Росією? Не будь злим, Френку! В Росії нині період суцільної демократії. Час кмітливих циніків. Нова епоха, в якій тільки Сполучені Штати і переможці.
– Чи надовго?
– Назавжди.
– Не думаю.
– Повір мені.
– Я нікому не вірю, Майкле. Особливо тобі.
Посмішка зникає з обличчя С’юті.
– Ти не можеш мені пробачити Афганістану?
Френк робить маленький ковток віскі, ставить склянку на стіл, кладе руки перед собою, спирається на них і підводиться.
– Як