Визволення. Роман мілин. Джозеф Конрад
Читать онлайн книгу.
тепер, – відповів Лінгард, заклопотаний. Шоу спустився, обурений, що не використовують похідного вітру.
На верхній палубі темношкірі матроси в облиплій одежі, тремтячи, неначе вони побували за бортом, скінчили віддавати реї й розплутували приладдя. Касаб, повісивши фор-марсель-фал на стропки, набундючившись, пішов на шкафут до групи матросів, що стояли на дозвіллі біля баркаса, пильно оглядаючи байдужі обличчя. Матроси поступилися, щоб дати місце, і він сів.
– Люди, це був великий дощ і страшний вітер, – авторитетно промовив він, – але цей вітер не пошкодить бригові. Я знав це, коли стояв там, пильнуючи дорученого мені вітрила.
Матроси щось прошепотіли мляво й невиразно.
Через бильця вдарила їм в обличчя велика хвиля, розбившись на тяжкі краплини, колючі, як град. Почувся обурений, придушений стогін. Хтось зітхнув. Хтось конвульсійно засміявся, клацаючи зубами. Проте ніхто не пішов геть. Малий касаб витер лице і вів далі своїм скрипучим голосом під акомпанемент шипучих морських звуків, що ритмічно добувалися з-за корми.
– А ви чули, як він кричить на вітер – навіть дужче за нього? Я чув, стоячи спереду. І раніш, за багато років моєї служби у цього білого чоловіка, я часто чув, як він вигукував свої чарівні слова, що все рятують. Це правда. Спитайте Вазуба, що теж хаджі, як і я.
– Я бачив кораблі білих, що, потопаючи, трощилися разом зі щоглами, як і наші прау[28], – сумно зауважив худорлявий парубок, тремтячи і похнюпившись поруч касаба, та намагаючись схопити руками свої лопатки.
– Так, – погодився касаб. – Усі білі – діти сатани, та декому з них надаються ознаки прихильності. Добре коритися таким людям на морі чи в бою. Я бачив господаря цього брига, як він бився з дикунами, що їдять своїх ворогів, і, стоячи обіч нього, бився без ніякого страху, бо чари його (а їх він безперечно має) захищають і його слуг. Я правовірний, і камінь не доторкнеться до мого чола. Проте нагорода за перемоги йде від цих проклятих. Шість років плавав я з цим білим; спершу наглядав за стерном, бо я людина моря, народився на прау й досвідчений у цій роботі. Тепер через те, що знаю всі його бажання, дбаю за все на цьому кораблі.
Кілька голосів промурмотіло: «так, так». Люди терпляче стояли під бурханням вітру й рясними наскоками бризків. Міцно спершись на баркас, усі вони трималися вкупі, балансуючи під легке гойдання корабля. Вітер завивав між нахиленими щоглами, обгортаючи темні й мовчазні людські постаті своїм холодним подихом.
Бригову прову спрямовано було так, щоб оминути з надвітряного боку маленькі острови Каріматської групи. Досі вони були сховані в темряві, але обидва вахтових вигукнули разом, сповістивши, що перед провою – земля. Лінгард, стоячи з підвітряного боку, стежив, доки з’явився перший острівець. Коли берег був майже перед бригом, він дав наказ, і Вазуб швидко вийшов на головну палубу. Стерно поклали під вітер, реї вирівнялись, а мокра парусина грот-марселю, важко розмахнувшись, прилипла до щогли. Блискуча смуга кораблевого сліду зникла. Судно втратило напрямок