4 жовтня. Я стривожений і жовчний. Учора перед сном у мене в голові, зліва вгорі, блимнув холодний вогник. Над лівим оком уже засіло якесь напруження. Коли я думаю про це, мені здається, що в конторі я не витримав би навіть тоді, якби мені сказали, що через місяць я стану вільним. І все ж у конторі я свої обов’язки здебільшого виконую, цілком спокійний, коли можу бути певен, що шеф мною задоволений, і моє становище не викликає в мене жаху. А втім, учора ввечері я зумисне спробував притупити в собі всі почуття, пішов прогулятися, читав Діккенса, потім трохи оговтався, забракло сили віддаватися смутку, який я вважаю виправданим і тоді, коли він, як мені здається, трохи відступає, – так я сподівався мати кращий сон. Він таки й виявився трохи глибшим, хоч і недостатньо глибоким і раз у раз переривався. На втіху собі я казав, що зате знову притлумив у собі оте велике збудження, що не хочу попускати собі віжки, як це завжди бувало після таких періодів, що й післяпологові болі того збудження не примусять мене втратити самовладання, як це траплялося доти. Можливо, мені пощастить так знайти в собі приховану стійкість.