Син Вовка. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
й ніхто не викручуватиметься від роботи – то десять, двадцять, сорок, п’ятдесят день. А з цими дітьми (він показав на лежнів) нічого певного не знати. Може, тоді аж доїдемо, як пекло замерзне, а може, й ніколи.
Усі відклали лижви й мокасини, що їх наготовляли. Хтось покликав відсутнього товариша, і той з’явився на порозі старої хатини, коло якої вони стояли табором. Та хатина була такою самою загадкою, як і всі інші сліди людини на безмежних просторах Півночі. Не відомо було, коли й хто її збудував. Дві могили біля входу з високими крем’яними горбиками, може, ховали в собі таємницю тих колишніх мандрівців. Але чия ж рука наклала каміння?
Настала ждана мить. Жак Батіст кинув налагоджувати упряж і прив’язав неслухняного собаку до кілка, заткнутого в сніг. Кухар, мовчки протестуючи проти перерви в роботі, всипав жменю бекону в горщик, де варилися боби, і теж нашорошив вуха. Слоупер підвівся на ноги. Його постать кумедно контрастувала с обома ледарями, на вигляд цілком здоровими. Він був жовтий і виснажений, бо прибився сюди з якоїсь малярійної ями в Південній Америці, але не втратив охоти до мандрів і міг ще працювати, як інші. Важив він, разом зі своїм важким мисливським ножем, мабуть, якихось дев’яносто фунтів, а сивувате волосся свідчило, що молодощі його вже минули. Везербі або Касферт мали вдесятеро сильніші, аніж у нього, пружні молоді м’язи, а проте їм годі було за ним встигнути. Цілий день Слоупер підбивав дужчих за себе товаришів на тисячомильну подорож, таку страшну й жорстоку, що її ледве може уявити собі людина. В ньому втілилася невтомність його раси, а одвічна тевтонська упертість, поєднана з кмітливістю й жвавістю янкі, змушувала його тіло коритися духові.
– Усі, хто згоден їхати собаками, як тільки замерзне річка, нехай скажуть – згода.
– Згода! – пролунало вісім голосів. Ті голоси потім не раз проклинали свою долю, долаючи сотні миль тяжкої дороги.
– Хто не згоден?
– Я! – вперше ледарі з’єдналися без жодних компромісів задля особистої вигоди.
– То як же ми зробимо? – спитав Везербі зухвало.
– Більшість, хай вирішує більшість! – загукала решта гурту.
– Я знаю, що наша подорож може не вдатися, коли ви не поїдете, – сказав солодко Слоупер, – але гадаю, як ми добре постараємося, то якось уже дамо собі раду без вас. Що ви на це скажете, хлопці?
Зібрані гучно привітали таку ухвалу.
– Але стривайте, – несміливо почав Касферт, – що ж мені робити?
– Може, поїдеш із нами?
– Ні…
– Ну, то чорт із тобою, роби, що хочеш, яке нам діло!
– Порадься зі своїм слинявим приятелем, – запропонував валькуватий дакотянин, показуючи на Везербі. – Я певен, що коли треба буде куховарити або збирати паливо, він дасть тобі добру пораду.
– Отже, на цьому й станемо! – закінчив Слоупер. – Ми рушаємо завтра і спинимось табором за п’ять миль, щоб перевірити, чи все до ладу, та згадати, чи не забули ми тут чого.
Санки рипіли підкованими крицею полозами, собаки надривалися в упряжі,