Повість про Ґендзі. Книга II. Мурасакі Сікібу
Читать онлайн книгу.
тканини із щільним рослинним китайським орнаментом, однак, справляв жалюгідне враження з її власної вини, бо вона накинула його поверх убрання з тьмяного, до хрускоту накрохмаленого чорнуватого шовку. І вже годі було зрозуміти, чому вона не мала на собі нижнього одягу. Її ніс, як і раніше, так яскраво червонів, що не міг би загубитися у весняній імлі, а тому, мимоволі зітхнувши з жалю до неї, Ґендзі старанно відгородив її завісою. А втім, вона нітрохи не образилася, бо, нещасна у своїй безпорадності, звикла у всьому покладатися на Ґендзі, в чиїй великодушності переконалася упродовж багатьох років. «Вона живе зовсім не так, як інші, – з жалем подумав Ґендзі. – Їй справді пощастило, що я не обійшов її увагою». Коли вона говорила, її голос тремтів, видно, від холоду. Не витримавши, він запитав: «А ви не маєте служниць, які подбали б про ваше вбрання? У вашому відлюдному, спокійному житті вам годилося б носити щось тепле й м’яке. Бо, вибираючи одяг, не варто турбуватися лише про свій зовнішній вигляд».
«Мені довелося взяти на себе турботи про адзарі[76] з храму Дайгодзі, – вимушено усміхнувшись, відповіла вона. – І я нічого не змогла пошити для себе. Навіть мою хутряну накидку він забрав, от і мерзну тепер». Ішлося про її старшого брата, монаха, який також мав червоного носа.
Звичайно, щирість дочки принца Хітаці була вельми зворушливою, але її простота здавалася трохи надмірною. А втім, сам Ґендзі говорив з нею відверто.
«Та забудьте вже про хутряну накидку! Похвально, що ви віддали її мандрівному монаху, щоб вона замінила йому солом’яний дощовик. Але чому ви нехтуєте спіднім одягом? Сьогодні вам не завадило б натягнути на себе штук сім-вісім, одне поверх одного. Якщо я щось забуду, нагадайте мені. Бо я забудькуватий і через особисті, й державні справи…» – сказав Ґендзі й велів слугам відчинити комору в будинку навпроти і принести звідти вбрання з гладкого й візерунчастого шовку.
Хоча будинок на Другій лінії не був занедбаним, але, оскільки сам Ґендзі не жив тут, у покоях панувала сумовита тиша. І тільки сад, як і раніше, вабив людські погляди. Шкодуючи, що немає кому милуватися квітучими сливами,
«Я глянути зайшов
На дерева весняні
У старому саду,
І рідкісну в цьому світі
Квітку[77] зустрів…» —
ніби сам до себе, промовив Ґендзі, але, мабуть, жінка нічого не зрозуміла.
Зайшов він і до монахині-мирянки Уцусемі. Вона, людина сумирної вдачі, жила тихо й скромно, майже відлюдкувато, переоблаштувавши більшу частину кімнати у домашній вівтар і проводячи дні в молитвах. Ґендзі глибоко зворушила її самовідданість у дотриманні приписів буддійського вчення. Прикраси для сутр і статуї Будди, різноманітне начиння і глеки для священної води свідчили про її відмінний смак і любов до краси. Сама вона сиділа, сховавшись за вишуканою зеленувато-сірою завісою так, що видніли тільки кінці рукавів, що здавалися незвичайно яскравими. Мимоволі схвильований спогадами, він сказав, ковтаючи сльози:
Гра слів: «ніс» і «квітка» по-японському звучать однаково – «хана».