Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич
Читать онлайн книгу.
вселяв страх. Старі люди, їдучи в евакуацію і ще не уявляючи, що назавжди – дивилися на небо: “Сонце світить… Немає ні диму, ні газу. Не стріляють. Ну хіба це війна? А треба ставати біженцями…” Знайомий… незнайомий… світ.
Як зрозуміти, де ми перебуваємо. Що з нами відбувається? Тут… Зараз… Запитати ні в кого…
У зоні й навколо зони… Вражала незліченна кількість військової техніки. Марширували солдати з новенькими автоматами. У повному бойовому виряді. Мені найбільше чомусь запам’яталися не вертольоти і бронетранспортери, а ці автомати… Зброя… Людина з рушницею в зоні… У кого вона могла там стріляти і від кого захистити? Від фізики? Від невидимих частинок? Розстріляти заражену землю або дерево? На самій станції працював КДБ. Шукали шпигунів і диверсантів, ходили чутки, що аварія – запланована акція західних спецслужб, щоб підірвати табір соціалізму. Треба бути пильними.
Ця картина війни… Ця культура війни повалилась у мене на очах. Ми увійшли в непрозорий світ, де зло не дає ніяких пояснень, не розкриває себе і не знає законів.
Я бачила, як дочорнобильська людина перетворювалася на чорнобильську людину.
– Не один раз… І тут є про що подумати. Я чула думку, що поведінка пожежників, які гасили в першу ніч пожежу на атомній станції, і ліквідаторів нагадує самогубство. Колективне самогубство. Ліквідатори часто працювали без захисного спецодягу, беззаперечно вирушали туди, де “вмирали” ро5боти, від них приховували правду про отримані високі дози, і вони з цим мирились, а потім іще раділи отриманим урядовим грамотам і медалями, які їм вручали перед смертю… А багатьом і не встигали вручити… Так хто вони все-таки: герої чи самогубці? Жертви радянських ідей і виховання? Чомусь із часом забувається, що вони врятували свою країну. Врятували Європу. Тільки на секунду уявити собі картину, якби вибухнули інші три реактори…
– Вони – герої. Герої нової історії. Їх порівнюють із героями Сталінградської битви або битви під Ватерлоо, але вони рятували щось більше, ніж рідну батьківщину, вони рятували саме життя. Час життя. Живий час. Чорнобилем людина замахнулася на все, на весь божественний світ, де, крім людини, живуть тисячі інших істот, тварин і рослин. Коли я приходила до ліквідаторів… І слухала їхні розповіді про те, як вони (перші та вперше!) займалися новою людською нелюдською справою – ховали землю в землі, тобто закопували заражені пласти в спеціальних бетонних бункерах разом із усім їхнім населенням – жуками, павуками, личинками. Різноманітними комахами, чиїх навіть імен не знали. Не пам’ятали. У них було зовсім інше розуміння смерті, воно поширювалося на все – від птиці до метелика. Їхній світ був уже іншим світом – із новим правом життя, з новою відповідальністю і новим відчуттям провини. У їхніх розповідях постійно була присутня тема часу, вони говорили “вперше”, “ніколи більше”, “назавжди”. Згадували, як їздили по спорожнілих селах і зустрічали там іноді самотніх людей похилого віку,