Уже другого дня ентузіазм Єгора зник. Піднесення, яке охопило в понеділок, коли вперше з’явився на курсах, змінилося на розчарування. Все-таки велика кількість нових людей поряд – не його парафія.

      Із заздрістю спостерігав за колегами з Луцька та Рівного (усіх знав), коли ті спромоглися швидко знайти нових гарних знайомих. Виявляється, уже вчора ті разом ходили на пиво. «Не звикати», – вирішив Скляр і зосередився на навчанні.

      О третій він із полегшенням зітхнув, відкараскавшись від усіх старих та нових знайомих, помчав на роботу до Льоні. Відтак дізнався новини. Володимир Корідзе – власник будинку, де знайшли рештки Олександри Альтман, виявився темною конячкою. За інформацією колег із Німеччини, про чоловіка відомо надто мало: той справді живе в Німеччині (є дані про в’їзд до країни, його адреса у Франкфурті-на-Майні), тримає невеличку пекарню, в Україну давно не в’їжджав.

      – Чим займався до виїзду з країни? – Єгор замислено поторсав свою руду борідку. Перед від’їздом він встиг побувати в барбершопі[12], тож тепер міг пишатися акуратно підстриженим волоссям, борідкою та вусами.

      У кабінеті вони з Льонею були самі – неймовірна полегкість після наповненого великою кількістю нових людей дня.

      Льоня відмахнувся:

      – Дрібна підприємницька діяльність. То те, то се. Нічого особливого.

      – Не притягався?

      Льоня заперечно похитав головою. З цікавістю роздивився приятеля. За роки той майже не змінився. Такий само похмурий, завзятий у роботі і… нещасний. Навіть не постарів. Тільки що бороду й вуса відпустив.

      – Не притягався.

      Льоня злегка усміхнувся: Єгор так цю справу не лишить. Колега з Рівного «висяків» не любить. Якби ж то тільки сам Льоня мав таку саму віру в правосуддя.