Подорожі Лікаря Дуліттлa. Підготовка. Хью Джон Лофтинг
Читать онлайн книгу.
Надворі потемніло, як уночі. Здійнявся вітер, громи прокочувалися небом, спалахували блискавки, і за кілька секунд узбічні канави перетворилися на бурхливі потоки. Не було жодного місця, де б можна було заховатися, тож я нагнув голову і помчав додому наперекір зустрічному вітрові.
Я не встиг далеко пробігти, як моя голова вдарила у щось м’яке, так що я з несподіванки плюхнувся задом на бруківку. Підвів голову подивитися, в кого це я врізався. Навпроти мене, як і я, сидів посеред мокрої дороги маленький огрядний чоловічок із надзвичайно добрим обличчям. На ньому був зношений циліндр, а в руці він тримав невеликий чорний саквояж.
– Я прошу пробачення, – перепросив я. – В мене була опущена голова і я не побачив, що ви йдете назустріч.
На моє здивування, замість того, щоб розлютитися, що його збили, чоловічок почав реготати.
– Ти знаєш, – промовив він, – це нагадує мені часи, коли я був у Індії. Одного разу я, так само нахилений, тікаючи від грози, влетів у жінку. Але вона несла на голові глек із патокою, так що я кілька тижнів мав на голові солодкі ковтуни і мухи переслідували мене повсюдно. Я тобі не зробив боляче?
– Ні, – відповів я. – Зі мною все гаразд.
– Взагалі-то це була настільки ж моя вина, як і твоя, – сказав маленький чоловік. – Я теж був нагнув голову. Але дивися, ми не мусимо отак сидячи розмовляти. Ти, мабуть, змок до нитки. Про себе я знаю точно. Як далеко тобі треба йти?
– Мій дім на другому кінці міста, – відказав я, коли ми підвелися.
– Господи, та це ж була мокра бруківка! – вигукнув він. – Констатую, що періщить, як ніколи. Ходімо до мене додому, нам треба просохнути. А така сильна гроза не може тривати довго.
Він узяв мене за руку, і ми разом побігли по дорозі у зворотному напрямкові. Поки ми бігли, я почав дивуватися, ким би міг бути цей смішний маленький чоловічок і де він мешкає. Я був для нього повним незнайомцем, і все-таки він веде мене у свій дім обсушитися. Така відмінність у порівнянні зі старим червонопиким Полковником, який відмовився навіть сказати мені, котра година! Нарешті ми зупинилися.
– От ми й прибігли! – сказав він.
Я підвів очі подивитися, де ми є, й виявилося, що ми стоїмо прямо біля сходів, які вели до маленького будинка з великим садом! Мій новий друг уже збіг угору по східцях і заходився відмикати ворота ключами, які дістав із кишені.
«Сто відсотків, – подумав я, – це не може бути ніхто інший, як сам великий Лікар Дуліттл!»
Гадаю, що після всього того, що я наслухався про нього, я очікував когось високого, і дужого, і прекрасного. Важко було повірити, що цей смішний маленький чоловічок із добрим усміхненим обличчям міг би справді бути Лікарем. Але ось він тут є, він пробіг по сходах і відчиняє ті самі ворота, на які я дивився так багато днів!
Пес Джип прожогом кинувся до нього й почав стрибати й гавкати від щастя. А згори лилися потоки ще дужче, ніж раніше.
– А ви Лікар Дуліттл? – прокричав я, коли ми поспішали по короткій садовій стежці, що вела