Професор Вільчур. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн книгу.
досвідчений Юзеф, слуга Вільчура, одного дня запропонував йому чарку коньяку:
– Ви трохи застудилися, пане професоре. Це піде вам на користь.
З того дня, після обіду, коли він сідав у кабінеті перед каміном, поруч з чашечкою чорної кави на столику стояла пляшка коньяку. Кілька чарок чудово розігрівали його, допомагали відволіктися від неприємної реальності, дарували ілюзію гарного настрою і задоволення. І найбільше присипляли нерви, нерви, яким останнім часом справді був потрібен спокій.
Постійні нападки на Вільчура вплинули навіть на його найближче оточення. У клініці, як йому вдалося зауважити, частина персоналу критично ставилися до нього й чітко дрейфували в бік Добранецького чи з переконання, чи для того, щоб заручитись його підтримкою у зв’язку з наближенням нового періоду його влади.
Ставлення Вільчура до Добранецького ніби зовсім не змінилося. Вимушені щодня контактувати в клініці, як і раніше, вони спілкувалися між собою, брали участь в консиліумах і нарадах. Однак обидва намагалися мінімізувати взаємні контакти. Вони також уникали будь-яких суперечок. Тому, коли професор Добранецький наказав секретареві, щоб відтепер йому не давали пацієнтів з четвертого поверху (безплатне відділення), Вільчур без будь-яких протестів прийняв це до відома і з того часу сам робив обхід у тому відділенні.
Власне, у цьому відділенні він пережив несподіваний випадок. Під час одного з обходів зустрів чоловіка, якого привезли до нього під іменем Кипріяна Омели, а точніше Омела впізнав Вільчура.
Це було так: професорові дали знати, що той пацієнт опритомнів. Коли Вільчур увійшов до його палати і нахилився над хворим, той розплющив очі і довго вдивлявся в обличчя професора, потім ледь усміхнувся і сказав:
– How do you do, darling[1]!
– Звідки я вас знаю? – спитав Вільчур.
Пацієнт в усмішці оголив гнилі зуби.
– Нас представив церемонімейстер на прийомі у княгині Монтекукули.
Професор засміявся.
– Авжеж, я також пізнаю ваш голос і те, як ви говорите.
– Це не важко, mon cher[2]. У мене є звичка змінювати голос лише один раз у житті. У період хлоп’ячої мутації. Що ж до того, як я говорю, я ніколи не перестаю бути вишуканим.
Професор підтягнув стілець і сів.
– Мабуть, це було дуже давно, – задумливо сказав він.
Омела заплющив очі.
– Якби я міг ще дивуватися іще чомусь на цьому світі, то б здивувався, що ми не зустрічаємось на тому. Який збіг обставин! Якщо мене не зраджує пам’ять, пан добродій багато років тому був позбавлений можливості продовжувати своє життя і був відправлений ad patres[3]. Кілька щирих друзів нещодавно відправили мене в тому ж напрямку. І ось ми зустрічаємось у теплій лікарні. Ви лікар?
– Так, – підтвердив Вільчур. – Я оперував вас. Вас не по-людськи порізали.
– Мені дуже прикро, що я вас турбував, signore[4].
Як справи, дорогий
Мій дорогий
До праотців
Пане