Я на той час давно покинув поліклініку. Зразу після смерті лікарки влаштувався на бензозаправник слюсарем. Який слюсар на бензозаправнику? Така у мене і робота. Того дня я прикручував стопсигнали одному вірмену. Я вам роз’ясню: тут до бензозаправника приліпилося маленьке СТО. От я на дві парафії і тягався. А мій бовдур ґарував, як виявилося, у центрі, вибиваючи зуби. Але точно можу сказати: вірмен сидів у машині. Курить і слова, бидло, не зронить, наче я йому щось винен. Але мало того. Підкочує чорна «Волга». І вилазить з неї Едік Батрак. В диміну. На Батрака подивишся – то мій нащадок, який висиджує на паркані в центрі міста, плює крізь зуби, товче писки, смалить дешевий портвейн, – ангел, а не синаш, коли подивишся на цього Батрака. Він ще в тому році натягнув нещасну секретарку самого голови райкому. Зайшов, типу, дядя Ваня, привіт вам, а виходив, то заволік до туалету і відтрахав по повній програмі. От він на напівзігнутих підходить і говорить:

      – А, Ашот-кашалот, здоров.

      – Коли ти чоловіком станеш? – спитав Ашот, струшуючи у вікно попіл.

      – Все путьом. Все буде, як домовилися. Підкинь трохи ширива. У мене гості.

      – Бля, токо запалишся, то…

      – А то шо, – Батрак озвірів, очі скляні зробилися, витягнув вальтер і ткнув у ніздрю вірмену.

      – А це бачив? Я вас, усю падаль, перешаткую. Зрозумів? Я – Едік Батрак, а ти – чорносрака мавпа.

      – Ну-ну. Я просто хотів, щоб усе було, як домовлялися, – Ашот подався назад. Потім витягнув з бардачка якийсь пакунок і передав Батраку.

      – То-то, – сказав Батрак і, вихляючи, подався до чорної «Волги», а Ашот продовжував незворушно сидіти, курити на заправній станції, наче від смерті у нього був ліміт.

      3

      Автострада лилася сріблом, пройшов дощ і стояв десь далеко сірим стовпом, а машина наздоганяла його, ковзаючи колесами чорним милом гудрону. Авто рухалося на великій швидкості, наче жук, новенька біла «копійка» летіла зі швидкістю сто кілометрів на годину, лишаючи за вікном дерева, самотні прямокутні ферми, що вночі гудуть, як тисячі привидів, вибитими вікнами. У чорних тінях дерев гніздилися білі хати. Над нами слюдяне чисте небо відбивало сонце. Іноді на ньому можна побачити білі вихрасті проріхи від слідів винищувачів, які копошилися десь там, біля Миргорода, і це «десь там» було сонною країною чи країною сну, як вам заманеться. Марго сиділа за кермом. Обличчя насторожене, шия витягнута, ще, здавалося, худіша. Вона наче майнула наприкінці солодкого полудневого сну, ось так виглядала тоді Марго, зовсім чужою. В такі хвилини завжди на язик проситься така дурня, що то й не вона зовсім. Ти відчуваєш себе чужим. Пізніше у вітряний сонячний день прийшла проста думка, свіжа і туга: Марго тоді була надто дорослою для свого віку, щось сиділо в ній, наче шматок скла в ніжній серцевині плоду. Зовні вона виглядала, як птаха, що поранена