Віртуалка. Ірися Ликович
Читать онлайн книгу.
за просту банальність.
Звичайно, у підземному переході заговорив до мене, бо хотів того, чого завжди хочуть від життєрадісного молодого тіла у спідниці та на підборах. Адже Україна – то вам не Австрія, думалося, мабуть, йому, тут «падцепіть» недосвідчену слов’янську зозульку, а не якусь феміністичну арійку в мештах без підборів, буде півгодинним ділом. Тим паче, коли кишеню гріють чималі добові за відрядження.
Часом мені здається, що він отримав бажане тільки завдяки сліпому. Бо вирізнив мене із натовпу, точніше, я сама вирізнилася, стоячи збоку й німо всотуючи в себе музику, не звертала уваги ні на що інше, крім натхенного обличчя старого. А потім Іґарюша псевдополюбив мене за те, що несподівано виявив, як сліпо я, пещена батьками вісімна-дцятилітка, не помічаю його недоліків. Але він, о Боже, це також з’ясувалося лише згодом, ніколи не вірив у мою наївність! Ніколи не сприймав за чисту монету те, що дівчина, котра віддалася йому всією душею, бо любила, як щось неповторно-чисте, не була розпусною та досвідченою, а просто настільки закоханою, що вичаровувала із любощів мистецтво. Ні ж бо! Треба то все було споганити нетверезими зауваженнями:
– Діанка, а сколька у тєбя била партньоров до мєня?
Та й це ще не все, бо такі фрази лунали тільки на самому початку відносин, коли сміливості вистачало рівно настільки, аби вже показувати свої підозри, але не вкладати їх до чаші власної тупості та примітивізму. Потім, коли його впевненість у моїй… залежності (бо про його віру в мої почуття мови йти не могло) розбухла від власної значущості повітряною кулькою егоїзму, мені довелося почути й інше – ще менш романтичне:
– Ти с многімі да мєня трахалася?
Або чого варте тільки оте вбивче запитання, що ним він зустрів мене, як новоспечену хазяйку його віденської квартири. Не вірячи власним вухам, увібрала в себе суть сказаного, мов губка, аби потім, по закінченні усього, вилити із себе рятівними сльозами.
– Ти єщо за ета врємя кому-то давала? «Ета врємя» – малося на увазі від нашого знайомства і до мого переїзду до Австрії. І я стояла безмовна, тамуючи первинний жах бути відкинутою, страх, що в чомусь таки завинила, дала привід для недовіри, не знаючи, що ота підозрілість живе у його голові вже роками і скерована не тільки проти мене.
І тоді я, ще занадто чиста, аби вбачати у його запитанні неповноцінність, відповіла йому запитанням на запитання:
– А якби моєю відповіддю було «так», то що ж би, Іґарюша, ти вчинив тоді?
Він же, той, котрий забрав мене до Австрії (о Боже, той, котрий тільки визичив мене на короткий термін, що непомітно для нього самого переріс у два довгі роки співжиття), озвався:
– Па крайнєй мєрє нада била пользаваться с табой прєзєрватівамі.
Я вже зараз і не розповідатиму, що по закінченні терміну придатності нашого короткострокового кохання я таки прокричала йому, як підлому втікачеві, у спину:
– Прєзєрватівамі, бачиш, любімий, таки треба було користуватися