Заплакана Європа. Наталка Доляк
Читать онлайн книгу.
вдається відтіснити непроханих гостей надвір. Звідти чуються погрози міліціонерів і поодинокі вигуки про допомогу, ймовірно, не міліціонерів. Людочка переводить погляд на Миколу, аби сказати йому, що треба йти сходами нагору до працівників за склом. Здригається, бо бачить велетня-коханого з закинутою назад головою – з його носа юшить кров, Микола прикладає картату хустинку до обличчя й колоритно шморгає. «Не витримали нерви», – монотонно підсумовує Люся й вирішує йти сама.
– Чи можу я вам допомогти? – зненацька лунає за спиною у Людочки ніжний жіночий голосок.
Це говорить граціозна шатенка у блакитній накрохмаленій сорочці, синій завузькій спідниці середньої довжини та елегантних черевичках на підборах. Вона схожа на стюардесу. Її зовнішній вигляд викликає довіру. Жужа інтуїтивно відчуває, що потрібно тікати від красуні, бігти східцями догори. Дівчина має намір відмовитися від допомоги, але Микола фальцетом вигукує:
– Ми просимо політичного притулку!!!
Жінка в уніформі емоційно ніяк не реагує на заяву, на її обличчі не здригається жоден м’яз. Без зайвих слів вона підхоплює Миколу під лікоть й, люб’язно щебечучи та гіпнотично всміхаючись, веде вузьким затемненим коридором. До ошелешеної Людочки стрімголов підлітає особіст у штатському одязі таких самих кольорів, як і в красуні, оперативно хапає Жужу за барки й безцеремонно волоче слідом. За скляною перетинкою зчиняється метушня, австралійці голосно обурюються і стукають долонями у шибку. Що далі дивний квартет просувається коридором, то меншою стає гучність.
Людмила Олегівна Жужелиця бачить, як її коханий разом із красунею розчиняється у напівтемряві. Сама опиняється в тісній кімнаті з заґратованим залізним мереживом вікном. Кадебіст безапеляційно штовхає дівчину на стілець навпроти себе, сам умощується на краєчок письмового столу. Жужа миттєво згадала старі художні фільми про чекістів. Там слідчі полюбляли сидіти саме так, на краєчку стола, звісивши одну ногу. Ляшка офіцера виглядає неприродно товстою, бо притислася до деревини. «Зовсім м’язів немає», – Люсі бозна про що думається в цей історичний момент. З-під синіх штанів чоловіка біліють шкарпетки з написом «Adidas». «Ого! – прикидає Людочка. – Такі у форців півзарплати коштують».
– Ти, що, падло, сісти хочеш!? – зверхньо запитує поціновувач речей фірми «Аdidas».
– Та ні, дякую, я вже сиджу, – жартує Людочка. Кидає зухвалий погляд на сіре обличчя «начальника» – й одразу перепрошує за недоречні зауваги.
Чоловік, важко дихаючи, нахиляється над Люсею, його голова опиняється за кілька сантиметрів од її обличчя. Зазирає у вічі й випалює:
– Ти, блін, хочеш, аби мої діти по світу з торбами пішли?
– Ні! – відказує чесно, бо дійсно нічого не має проти його дітей.
– Мовчати! – вигукує, різко грюкнувши рукою по столу. Людмилі робиться лячно, але на мить. Зненацька згадує статтю у «Літературці», вирівнює спину, для годиться втягує щоки, закидає одну ногу на іншу, мет