Тіло ™. Вiкторiя Гранецька
Читать онлайн книгу.
кажуть, у тебе є пес. Потворний такий, схожий на облізлого вовчиська. Бачили, тиняється тут ночами… Про пса ми не домовлялися.
– Він нікого не займає. Даю ще дві сотні на місяць. Вважай, відтепер домовились.
Господар ствердно кивнув, перерахував гроші, пішов було до дверей, а проте ще раз озирнувся, ковзнув підозріливим каламутним поглядом довкола.
– Щось я не розумію… А де ж він спить? Не в хаті ж, із блохами та брудними лапами?
– Він не спить.
– Та й черепків собачих не бачу. Десь же має бути собача миска?
– Він їсть так.
– Твоя справа, – махнув рукою. – Тільки щоб не срав мені тут по хаті.
– Він не сратиме.
Господар потупцював на місці і, не знайшовши більше чого спитати, неквапом почвалав до дверей. Біля одвірка навіщось знов зупинився.
– Май на увазі, до такої хати черга охочих. Хата ж он яка пристойна, всім би в таких жити! Та й беру я недорого. А що район такий – то ще гірші, мабуть, є.
«Це навряд чи», – подумав Юрій, мовчки грюкнув за ним дверима, з полегшенням перевів подих. Пса він не мав. І був певен, що ніколи не матиме.
2
Спровадивши гендляра, Юрій за звичкою прийняв душ, поснідав (чи повечеряв) тим, що знайшов у крижаних нутрощах напівпорожнього холодильника, і тепер мав би як слід відіспатися. Ліжком йому слугував широкий матрац, недбало кинутий попід стіною. За всі роки він так і не навчився спати інакше. Навіть якщо випадало коли лягати у справжнє ліжко, серед ночі однаково прокидався й задля безпеки перебирався з ковдрою на підлогу.
Жінок це чомусь доводило до сказу.
Часом він замовляв собі повій. Природа нахабно брала своє, і коли Юрій відчував, що от-от почне кидатися на жінок просто посеред вулиці, дзвонив одній і тій самій дівчині – апетитній, небалакучій білявці з третім розміром грудей. Він трохи знав її – іноді, коли клієнтів було обмаль, білявка зверталася до центру з питань трансплантації свідомості і здавала своє тіло в оренду погодинно. Тож вона так само не раз чула про Юрія – відповідно, не боялася й час від часу бувала у нього вдома.
– Дивак ти все-таки, – сказала дівчина, вперше переступивши поріг. – Заробляєш такі грошиська, а досі їздиш на роздовбаній старій машині, живеш у бозна-якому хліві…
Глянувши у вікно, вона уздріла те, на що він дивився щодень: двоє колоритних наркоманів місили ногами товстуна-наркоторговця.
– Це ж найпаскудніший район Портленда, я вгадала?
Юрій підійшов, став поряд. Тепер вони разом спостерігали зворушливу, майже кіношну наркодраму за вікном.
– А може, я не заслуговую на краще?
Шльондра з подивом зиркнула на нього, стенула плечем, відійшла од вікна, знову роззирнулася довкола.
– Хата хоч власна? – спитала, аби просто про щось спитати.
– На біса мені власна? – він налив їй віскі, сів у крісло навпроти і просто дивився, як вона п’є. Потому використав її