Хлопчики Джо. Луиза Мэй Олкотт
Читать онлайн книгу.
бібліотеці. Час не потьмарив його. А от суворий вираз обличчя на портреті тітки Марч, який висів навпроти, роки пом’якшили. Вона була зображена у високому тюрбані, сукні з пишними рукавами та довгих рукавичках. Здавалося, що пильний погляд красивого старого джентльмена, гордий і водночас доброзичливий, викликав легку, трохи манірну усмішку на її вустах, які ось уже багато років не вимовили жодного різкого слова.
На почесному місці, завжди залитому теплим сонячним світлом, було миле обличчя мами, майстерно зображене великим художником, з яким вона дружила в ті роки, коли він ще жив у бідності й невідомості. Красива, зовсім, як жива, вона, здавалося, всміхалася дочкам, промовляючи радісно: «Щасти, я, як і раніше, з вами».
Три сестри стояли кілька миттєвостей нерухомо, дивлячись на улюблений портрет очима, повними ніжної побожності й печалі. Це відчуття ніколи не полишало їх, бо мама значила для них так багато, що ніхто ніколи не міг посісти її місце в їхньому житті. Минуло лише два роки відтоді, як вона пішла, щоб жити в новому світі, залишивши по собі найсвітліші спогади, які надихали всю родину. Тепер її дочками, що стояли впритул одна до одної, знову опанувало це почуття, а Лорі висловив його словами:
– Найбільше, що проситиму Бога для моєї дочки, щоб вона стала такою самою, як наша мама. Бог дасть, вона буде такою. Я докладу до цього всіх зусиль, адже найкращим, що є в мені, я зобов’язаний цьому дорогому янголу.
У цей момент свіжий, юний голос заспівав Ave Maria в іншому кінці зали: це Бесс, слухняно підкорилася бажанням батька зайнятися музикою й підсвідомо відгукнулася луною на молитву, яку він підніс за неї. Ніжні звуки мелодії, яку так часто співала колись «наша мама», повернули слухачів до реального світу після кількох швидкоплинних миттєвостей, коли їм вдалося знову пригорнутися душею до дорогого й втраченого. Сестри сіли разом біля відчинених вікон, із задоволенням слухаючи музику, а Лорі приніс їм чай, зробивши цю маленьку послугу особливо приємною для них.
До вітальні увійшли Нет та Демі, незабаром до них приєдналися Тед і Джозі, відтак професор Баер з Робом. Всі гаряче бажали почути більше про «хлопчиків». Стукіт посуду й розмови лунали дедалі голосніше, а сонце, що заходило, наостанок дарувала яскраві промені веселій компанії, яка відпочивала в красивій залі після насиченого довгого дня.
Професор Баер був тепер сивий, але, як і раніше, міцний і веселий. Він насолоджувався улюбленою справою, працюючи з таким натхненням, що весь коледж повнився енергією його особистості. Роб був разюче схожий на батька. І не тільки зовні: його вже називали «молодим професором» – так захоплено займався він науками.
– Ну, душа моя, вітаю, скоро знову приїдуть обидва наші хлопчики, тож можемо радіти всім серцем, – сказав пан Баер, сідаючи поруч із Джо.
– О, Фрице, я така рада за Еміля, і, якщо ти схвалив вибір Франца, то й за нього теж. Ти ж бачив Людмилу? Це хороша партія? – запитала Джо в чоловіка, вручаючи йому власну чашку чаю й присуваючись ближче.
– Усе