П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів. Энид Блайтон
Читать онлайн книгу.
усміхнувся, опинившись у кімнаті разом з усіма. Джорджа тримала Тіммі за нашийник.
– Усе гаразд, Джорджо, – сказав він. – Ми тут у цілковитій безпеці. Наші з сестрою кімнати знаходяться на відшибі. Це окреме крило, і щоб потрапити сюди, треба пройти довжелезним коридором!
Він відчинив двері й показав усе наочно. Поруч була ще одна кімната – відпочивальня Мерібел. А далі йшов коридор з кам’яними стінами й підлогою, застеленою килимками. Світло в нього проникало з великого вікна, розташованого в кінці коридора. Там же знаходилися великі дубові двері, що були наразі зачинені.
– Бачите? Тут ми у цілковитій безпеці й, окрім нас, тут нема нікого, – мовив Смоляний. – Тіммі може навіть гавкати, якщо йому заманеться, й ніхто не почує.
– Але хіба ніхто ніколи сюди не заходить? – здивувалася Енн. – Хтось же тут прибирає.
– Щоранку цим займається Сера, – відповів Смоляний. – Але більше ніхто не заходить. У кожному разі у мене є спосіб дізнатися заздалегідь, коли хтось відчиняє ті двері!
І він вказав на двері в кінці коридора. Діти пильно дивились на нього.
– Що ж це за спосіб? – поцікавився Дік.
– Я примудрував одне пристосування, яке починає тихо дзижчати в моїй кімнаті, щойно ті двері відчиняються, – відповів з гордістю Смоляний. – Ось я піду туди і відчиню їх, а ви тут послухайте.
Він побіг коридором і відчинив двері. Десь у кімнаті почулося тихе дзижчання. Усі аж підстрибнули з несподіванки. Тіммі теж здригнувся, нашорошив вуха і люто загарчав.
Смоляний зачинив двері й бігма повернувся назад.
– Чули, як дзижчить? Еге ж, гарна ідея? Я постійно щось таке придумую.
Про себе діти вирішили, що потрапили вони до гарненької місцини. Вони з цікавістю оглянули умебльовану звичайними меблями кімнату Смоляного, в якій панував цілковитий безлад. Енн підійшла до великого ромбуватого вікна форми й визирнула назовні.
Й з острахом йойкнула. Вона ніяк не сподівалась побачити таке урвисько! Будинок стояв на самій вершині гори, а крило з боку відпочивальні Смоляного виходило на стрімку кручу, що височіла над багнами.
– Ой, подивіться! – вигукнула Енн. – Яка круча! Мені навіть дивитися моторошно!
Діти скупчилися біля вікна й дивилися мовчки, бо не звикли бачити таке урвище.
На вершині гори ще сяяло сонце, але внизу, скільки сягало око, на марші й море удалині лягав щільний туман. Марші виднілися лише попід самою горою.
– Коли туман розступається, відкривається маршева рівнина – аж до самого моря, – сказав Смоляний. – Дуже мальовничо. Важко розрізнити, де кінчаються марші й починається море, хіба що море стає виразно синім у гарну погоду. Уявіть-но, що колись море обмивало гору і тут був острів.
– Нам розповідав про це власник готелю, – сказала Джорджа. – А чому море відступило?
– Не знаю, – відповів Смоляний. – Кажуть, воно продовжує відступати. Є проєкт осушення маршів і перетворення їх на орні землі, але невідомо, чи його колись здійснять.
– Не