У покинутому цеху немає освітлення. Немає опалення і туалету. Похмурий простір освітлюється тисячами свічок так яскраво, що видно навіть кілька дерев’яних лежаків при стінах і щурячі кубла в кутах. Тхне гімном і сцяками, і одне це уже свідчить: тут ще живуть люди… Добре, що шибки не вибиті. Знадвору до скла сніг прилип: цікаво, що відбувається?! Посередині цеху розчищена площадка метрів триста завбільшки. Заслана червоними килимами щільно. Столи у білих скатертинах півколом навколо невеличкого подіуму з мікрофоном. Гості не сідають – туляться одне до одного на червоному килимі, ошелешено зиркають на биту цеглу. Гості все ще не вірять, що все це – насправді.

      – Дизель-генератор гуде! – одними вустами шепоче ошелешений кремезний сивий пан силіконовій юнці у сукні з літньої колекції «Prada». – Зараз пожене сюди тепле повітря! Зігрієшся, кицю!

      У киці не ворушаться сині губи, кліпає накладними віями: не доживу, пупсику… На краю килима – одною ногою на червоній вовні, другою на битій цеглі – заходиться німим гнівом Володимир Гнатович Сердюк, подумки переписує Гоголя: я ж тебе породив, сучий ти сину! Я ж тобі усе віддав! Бери, тільки не вдавися! Що ж ти чудиш, гадюко?! Що це ти утнув, мать твою! Мати поряд. Насторожено поправляє масивні золоті прикраси на пузяці, посміхається оптимістично: зараз станеться диво, шановні! От побачите! Мій Макс такий неординарний! Недарма півжиття у Європах. Десь тут мерзне і Ярослав Новаковський із донькою Нані. Колись білява Олюня з солідного економічного видання – нині руда – спирається на руку підстаркуватого колеги Олександра: оце бал?! Та головне – тут стовбичить віце-прем’єр, хай би йому грець! І як тут ломонутися геть, коли те цабе – ні з місця?!

      – Сюр… – задумливо каже татові Нані Новаковська.

      – Реальність, – зітхає той. – Горілки треба, бо похворіємо…

      Здається, рятівна думка стукає у голови всіх гостей одночасно, бо біля столів починається штовханина – ніхто не чекає офіціантів, та й не видно їх. Самотужки відкорковують пляшки, бульбенять у гранчаки. І джентльмени ж. Спочатку дамам і віце-прем’єру – бітте!

      Макс із Дорою з’являються тої миті, коли задубілі гості перекидають по другій, збиваються у купки – так тепліше! нервово озираються: та коли ж уже початок і кінець?! І до хати!

      Макс іде до мікрофона. Дора услід. Застигає за Максовою спиною – як завжди. Викликає здивовані погляди. Гості перед нею – як на долоні. Перешіптуються, упевнені, що їх не чути, Дора читає по губах.

      – А це що за коза? Якого біса вона там стовбичить? – обурюється товстий пан у окулярах.

      – Понти… Понти визначаюсь статус! – відповідає йому жвавий