Один, два, три, чотири, п’ять… Макс рахував кроки до власної кімнати. У дванадцять років, якраз перед від’їздом до Санкт-Галлена, їх ставало рівно п’ятдесят…Двадцять чотири, двадцять п’ять. Виріс. Кроки ширші. Тридцять вісім… Ромашка? А-а-а… Покинь мене! Вилети з моєї голови! На мітлі чи на крилах янгольських – однаково! Геть! Не кади ромашкою, як піп у церкві, не лишай слідів на моєму тілі. Запізно… Певно, я ненавиджу тебе уже… Сорок…

      – Сорок… – уголос. Став у дверях власної кімнати.

      Біля ліжка спиною до Макса – невисоке худе дівчисько поправляє невагому печворкову ковдру. Не озирнулося. Тільки й видно Максові, що чорні кучері до плечей і худі, як сірнички, ніжки з-під сірої до колін спідниці.

      – Доброго вечора… – голосніше.

      Дівча не озвалося. Вошкалося – усе ту постіль поправляло.

      – Дора глухоніма, – пані Женя за спиною.

      – Що? – та такі жалі, ніби сам оглух і занімів.

      – Глухоніма, – повторила мати. – Вже місяць, як при мені. Тато мій… Дідусь твій порадив. Сказав, добра справа. Візьми калічку до роботи. Зарахується…

      – Навіщо ж глухоніму? – захрип раптом. Зніяковів. Незручно… Що вуха чують, язик балабонить…

      – А досить уже з нас балакучих, – несподівано ворожо і гірко відповіла пані Женя.

      Дора озирнулася, побачила хазяйку із сином, усміхнулася наївно й беззахисно – так тільки скривджені долею й уміють. Застигла біля постелі – чорні кучері не дрібні, великі локони, шкіра надто бліда – порцеляна, очі чорні вологі – нереальні, як всесвіт… Одрі… Хепберн… Одрі… Така ж тендітна і граціозна, тільки на зріст – метр у капцях. Скільки їй років? На вигляд не більше п’ятнадцяти.

      Макс знітився ще більше, кивнув дівчині, пробурмотів:

      – Добрий вечір… Я – Макс.

      – Макс! – чітко вимовила пані Женя, вказала на сина.

      Дора кивнула усе з тою ж посмішкою на вустах. Пальці закружляли – Д. О. Р. А… Вуста повторювали беззвучно – Дора… Пішла до пані Жені, вказала тонким пальчиком на двері – мовляв, можу йти?

      – Відпочивай, – усе так же чітко вимовила пані Женя і, коли Дора покинула кімнату, врешті наважилася обійняти сина, цьомнула у щоку.

      – І ти відпочивай, синочку. Добраніч, любий.

      – Добраніч, мамо… – прошепотів Макс.