Інші пів’яблука. Галина Вдовиченко
Читать онлайн книгу.
а признатися боїтеся, кози…»
– Не казала «кози».
– Я близько до тексту передаю. Ще казала, що нема більшої підстави, як від своїх. А Луїза тобі: «А може, ти малій розповіла?» А ти: «Мала нікому не скаже…» Мамук, ну сама ж капці розкидаєш, де другий?… Клади на місце.
Ірина – за Сонькою шнурком на кухню, а та, виклада ючи продукти, не замовкає:
– Тоді Луїза до тебе: «А на роботі?» А ти: «Ні-ні, яке на роботі! Коліться, дівки, хто підлянку вчинив?» Понюхай!
– Не хочу. І що?
– Нічого. Далі я вимкнулася – ще почую щось не те… І, ставлячи чайник на вогонь:
– Дивись, мамо, вскочиш у халепу.
Ірина дивилася на доньку, тримаючи руки в рукавичках, наче хірург перед операцією. Тяжка підозра, що пуп’янком завмерла у думках, почала розгортати небезпечні пелюстки. Сонька замовкла, посмикуючи себе за кульчики у вусі. Пе-резирнулися, без слів обмінявшись думкою-передчуттям, що блимнула в обох одночасно. Червоний вогник на переїзді попередив: увага!
– Коли ти з ними на кухні розмовляла? – першою порушила тишу Сонька. – Який це був день?
Ірині не треба було пояснювати, з ким – з ними. З дівчатами, звісно.
– Минулої середи вони були тут.
– Дай мо білку.
Сонька пробіглася пальцями по екрану – немов по ковзанці: шурх-шурх. Ірині б так навчитися пурхати по клавіатурі. Два тижні минуло відтоді, як мобілка з кишені випала у воду і вона змушена була купити нову і то під доньчиним тиском – останню модель. Уже можна було б і навчитися користуватися сенсорним телефоном, але не з її теперішніми нервами. Невимовно дратувала ця мобілка, Ірина звикла до звичайної, кнопкової.
Присвиснувши, Сонька простягла матері список вхідних дзвінків. Дівчина з телебачення двічі телефонувала їй саме того вечора, коли вони на кухні говорили про Вів’єн Вествуд.
Вона тоді ще не навчилася як слід поводитися з сенсорним екраном. Розмова не розз’єдналася, на тому кінці зв’язку впіймали клаптик цікавої інформації й уже не змогли відмовити собі в задоволенні підслухати сенсацію. З надійного джерела! Найнадійнішого! Від самої Ірини все й дізналися.
Ірина застогнала. Вона сама в усьому винна. Стягла гумові рукавички, пожбурила у ванну. Який жах! Мої дівчата… Як вимолити у вас пробачення?…
Вона таки прорвала телефонну блокаду – в усіх трьох спочатку було зайнято, а тоді їй відповіли – і одна, і друга, і третя. Її, звичайно, пробачили, але щось гірке так і не розтануло між ними. Застрягла якась скалка, відразу й не висмикнеш.
– Тобі треба як слід відпочити, – сказала Луїза, – якийсь позитивний струс собі влаштувати, ти зовсім загнала себе, чуєш, Ірино? Ти втомилася, на тобі ця вся надмірна увага, інтерв’ю, робота, колекція… Ти не можеш отямитися після Андрієвого від’їзду, дарма що вже стільки часу минуло! – Останнє вголос не сказала, лише подумала. – Ти занадто зосереджуєшся на собі, розумієш? Егоїсткою робишся! Егоцентричною істеричкою. Що таке, зрештою, приїзд Вествуд? Ну, не змогла. Може, це на краще. А ми в тебе одні. Нас у тебе інших не буде, не ображай нас.
Ірина